Безсоння

Це була сьома кавʼярня, в яку я зайшов. Бариста перехопила мій погляд і лише заперечно похитала головою. Під її очима були темні кола, що, ніби шари деревини, позначали лік днів без сну. Те саме, що я бачив у дзеркалі вдома. Я підійшов ближче.

— Можливо хоч чай?

Вона знову похитала головою, але побачивши відчай у моєму погляді, зітхнула і показала рукою на двері, що вели на кухню.

Я пішов туди. Ззаду почулися дзвоники дверей і голос:

— Кава, у вас є кава?! — Чоловік звучав наче ображена дитина.

— Уже сім днів пройшло, як ти сам думаєш, мудило?! — Голос баристи був нижче, ніж я очікував.

За спиною почувся свист кинутого предмета і більше обурених криків, але я вже був на кухні.

Групка людей стояла навколо великого казана, в який інший бариста засипав щось із дорогої на вигляд упаковки. Пара вирувала над казаном, частина людей уже розійшлася зі стаканчиками в руках. Деякі стояли під стінами і робили вправи, розтяжки, присідання. Все, що завгодно, аби не заснути.

Я підійшов до казана, запах був приємним, але не дуже знайомим.

— Що це? — запитав я.

Бариста мовчки простягнув мені склянку напою. Рідина була світла і трошки підсолоджена. Смачно, але не відчувалося такої бажаної гіркоти кофеїну. Раптом я згадав, як куштував таку річ на побаченні рік тому.

— Та це ж гречаний чай! — вигукнув я, — тут немає ні краплі кофеїну!

Бариста підняв на мене сумні, запалі глибоко в темні круги очі. “І що я зроблю?”, мовляв.

Раптом я побачив, що під стінами лежало кілька людей, чиї очі були прикриті, а постать розслаблена. Я виплеснув вміст чашки на підлогу і кинувся до майже поснулих людей. Майже, бо якби вони вже спали, в кімнаті не вцілів би ніхто.

Я тряс розмʼяклі плечі і кричав:

— Що за лайно, чому ніхто не слідкує за ними?!

Замість відповіді — пусті втомлені погляди. По кутках до землі сповзали ще кілька напівсвідомих тіл.

Крізь маятникові двері — геть із кухні. В залі бариста сиділа біля чоловіка з кровʼю на голові. Вона плакала, чоловік її заспокоював.

— Пробачте, Пробачте...

— Нічого, я розумію, дійсно дурне питання було, — казав чоловік з кровʼю на голові. Поряд лежав важкий мідний чайник.

— На кухні зараз буде кілька сплячих, вимітайтеся звідси! — Гаркнув я і вискочив надвір.

Не пройшов й піввулиці, ззаду почулися звуки боротьби. Розбите скло, удари по металу і людські крики. Я обернувся, лишень щоб краєм ока побачити розмиту фігуру, що вилетіла з вікна кавʼярні і сплеск крові за нею.

Я побіг і прийшов до тями у вузькій алеї. Там звалився на коліна — втомлений мозок жадав вимкнутися від нестачі кисню. Всі сили йшли на те, щоб змусити себе не спати. Коли в очах перестали стрибати вогники, я побачив, що зупинився прямо посеред напівзасохлої калюжі крові. Схопившись на ноги, я з огидою стряхнув брунатну речовину зі штанів і пішов далі. На цій вуличці крові було більше, ніж на інших. Треба знайти каву, поки я не примножив їх кількість.

Але тепер кроки давалися важче. Усі сили пішли на спринт, адреналін падав, тож мозок шепотів спокусливі прохання про дещицю відпочинку. “Не можна, не можна…” — бурмотів я у відповідь, але сам уже не був впевнений у своїх словах. Після тижня неспання все ніби стратило справжність. Чи я не придумав це собі?

Все навколо сповільнювалося, кожен крок давався все важче і займав більше часу. Віддавати команди тілу ставало все важче і важче. Зрештою я взагалі зупинився посеред вулиці і сперся на ліхтар. Сповз донизу. Ноги підігнулися під неприроднім кутом і стріляли блискавками болю, але я не зважав. Це навіть добре, не дасть заснути.

Хоча так хотілося…

Я відкрив очі. Коли я взагалі встиг їх заплющити? Піді мною була ще одна брунатна пляма. Штани були і так брудні, але тепер я відчував, як липка волога проникає під тканину і торкається шкіри. Плювати. Це навіть добре. Не дасть мені заснути.

Я смутно памʼятав, що щось ще мало не давати мені заснути, але вже не міг пригадати, що саме. Було так комфортно і затишно, як, здавалося, не було ніколи в житті. Я не буду спати, просто трошки відпочину, і тоді займуся тим, чим-я-там-мав-зайнятися. Лишень трошки відпочину.

Лишень трошки відпочину…

Зовсім трошки.