Загибель Тельнару

Мудреці кажуть, що Тельнар пересихав не один рік. Що важать слова якогось там стрільця проти їхніх? Однак чоловік цей на власні очі засвідчив смерть великої ріки. Бути чесним: то було справжнісіньке вбивство.

Довга шеренга почорнілих веж оперізує гори, захищає долини, приховані позаду них, від голодного ординського леза. Більшість з них сьогодні покинуті.

У котрійсь із цих веж досі стоїть пильна варта. В інших панують привиди. Про деякі з цих самотніх стійкових досі дбають достатньо, щоб ті простояли з десяток-другий років. Мою ж скромну обитель чекало забуття. Воно прийшло з часом. Спершу про нас забула Імперія. Лише урядовці поближнього міста виділяли хоч якийсь дріб’язок. Робили це радше із забобонного страху перед ординцями, ніж з почуття загрози. Ординські міста лежать далеко на заході, а війну давно скінчено. Натомість прийшла торгівля, яка, втім, обходила наші височини стороною. Урешті поближні міста забули про нас. Вже тоді багато вояків повтікали шукати долі. Ті, хто залишився сторожити вежі, харчувались за кошт своїх родичів по сусідніх селах.

Прийшов час і ті села позникали один за одним. Джерела пересихали тут і там, доки врешті гори не стали також пустелею. Ми жили, наче соколи. Їли те ж, що й вони: гризунів і зайців, інших птахів. Коли позникала живність (з нашої вини чи поза нею) — перейшли на корінці та комах. Одного дня ми побачили свої відображення у воді. Солдати стали схожими на пустельників.

Рік у рік нас меншало. Хтось помирав, але більшість втікали на схід. З якогось часу ми перестали натрапляти на побратимів з інших веж. Пізніше виявили (чи радше здогадалися), що залишились на самоті з цими чорними забутими озіями. В день, коли мій останній товариш випустив дух, Ми стало Я. Він загинув через кілька днів після того, як зламав ногу.

Чому ж я залишався в тій вежі стільки часу й досидів у ній аж до проклятої ночі, коли вбили Тельнар? Я завжди казав собі, що це через чудовий вид на ріку та пустелю. Уся долина, що живилась з чисельних гірських потоків та підземних озер, була тут, як на долоні. Блакитний Тельнар звивався з півночі на південь, з права на ліво, розтинаючи своїми тихими водами піски та бескиди. На фоні цього блаженного видовища простиралась жовта Пустеля.

Кожен день тут був таким, як попередній. Те ж стосувалось і ночі. Може, саме тому я полюбив свою варту — бо не бажав рухатись ні в часі, ні в просторі. Я відрізнявся від інших людей — жив там, де не захотів би ніхто інший. Якби я не протистояв долі, накресленій богами, я не засвідчив би смерть тієї, яку найбільше кохав.

Той рокований вечір нічим не відрізнявся від інших. Після скромної вечері я захопив з собою теплий одяг і жаринок з печі. Озброївшись проти холоду ночі, пішов собі наверх, до свого ложа. Правду кажучи, щовечора я засинав, наперед знаючи, що не побачу жодних вогнів, не почую жодного тривожного звуку. Я лише насолоджувався заходом сонця і засинав.

Тієї ночі я не спав, як і багато ночей по тому. Замість екстазу мене чекала картина смерті. Мій викоханий очами Тельнар втікав просто у пащеку потворі, що розміром своїм перевершувала всі чорні вежі складені разом. Луската, зелено-сіра, ящеро- і крокодилоподібна, відразлива істота роззявила свою пащу, зробивши з неї бездонну яму.

Хтозна скільки я простояв там, озираючи трапезу того чотирилапого чудовиська, і також — смерть Тельнару. Коли воно закінчило, від ріки залишилась хіба мокра канава. Тоді Химера звелась на задні лапи. Її пузо торкнулось землі. Але найбільше вразило те більмо. Той огидний білуватий овал, що озирав схід. Чи могли боги допустити існування іншого такого органу, що поглядав на захід?

Саме східне око Химери бачило гори, бачило чорні вежі, бачило цілу частину світу, але серед усього цього бачило й мене. Потвора завмерла на мить. Чи можна сказати, що ми тоді зустрілись поглядами? Тоді-то я і був проклятий. Ніхто не мав бачити тієї картини. Ненависна богам людська впертість привела мене до тих руїн. Тепер же на мене лягала їх випадкова помста.

Адже відколи я засвідчив страту Тельнару, смерть уникає мене. Брами райських садів та пекельних ям навіки закриті для мене. Бо не дарована смерть тому, хто наважився підглянути за переступами богів.