Біжи!

Біжи!

Піт скочується чолом. Затікає до рота. Ятрить натерту комірцем сорочки шию.  Змокла тканина липне до спини. Ноги, налиті болем втоми – здається литки ось-ось зведе судомою. Але зупинятись не можна.

Біжи!

Темрява голками червоних спалахів впивається в напружені очі, які марно шукають порятунку. Трава(він молиться, щоб це справді була трава) чіпляється за штани, обплітає литки, намагається впіймати, знерухомити. Доводиться високо задирати ноги. Стрибати, немов коник-стрибунець.

Коли хрип власного дихання заповнює собою здається всі його відчуття, чорнота попереду стає менш непроникною. Обіч дороги вгадуються силуети низьких дерев з покрученими гілками. На краю зору рухаються мовчазні тіні.

Вони з’являються раптово: ось напружено дивиться в сіру пустку, а ось, наступного кліпання, в ній бовваніють два силуети. Трава все ще чіпляє ноги, тож він щодуху мчить вперед, намагаючись крізь запону поту, втоми і червоних спалахів роздивитися постаті, котрі сидять на шляху. Хлопчик і дівчинка, обличчям до нього, пліч-о-пліч – бліді тіні в розмитій темряві. Сповільнюється впритул до них, намагається відсапатись, спершись долонями на коліна. З-під лоба зиркає на дітей. Їхні обличчя ніби намальовані олівцем – сірі тіні на мертвотній шкірі. Очі закриті, вуста – прямі риски, різниця лише в довжині волосся і двох ледь окреслених горбиках  у дівчинки на грудині.

– Агов? – звучить штучно і по-дурному. У відповідь тиша. Він робить крок уперед. Фігури дітей починають викривлюватись, тягнучись вгору. Плоть з паперовим тріскотом рветься навпіл, ділячи кожного надвоє. Яскраво-червоні нитки нагадують розплавлений сир. І ось перед ним не діти, а чотири пальці кігтистої лапи, що стирчить з землі й готова вхопити його, ламати, трощити. Він кидається праворуч і вперед, прориваючись крізь високу траву, яка ріже його шкіру разом зі штанами і завиває, ласуючи кров’ю.  

Біжи!

 Позаду вчувається хрускіт, ніби хтось різко повернув шию – тільки в рази голосніший. Він біжить, не наважуючись обернутись – досі бачить розполовинені обличчя, що перетворюються на нігтеві пластини. Удар збиває з ніг – ніби по спині вперіщили розпеченими металевими різками. Він не зупиняється, повзе навкарачки, зводиться на ноги, біжить спираючись на кісточки пальців, ніби незграбна мавпа, яка ще не забула свободи польоту між гіллям величних прадавніх дерев. Зрештою вирівнюється і мчить далі на двох. Відчуває як спиною стікає тепла волога. Позаду – розпачливе шипіння хижака, що промахнувся.

Небо розтягується і скорочується в одному ритмі з його серцем. Піт збирається в краплі, розміром з кулак і з гучною луною розбивається об землю. Наважується обернутись: краплі поту, змішаного з кров’ю утворюють абсурдно великі калюжі, схожі на розлиту ртуть. В сріблястій поверхні відбиваються багряні хмари, крізь які виштовхуються зогнилі кінцівки. Поверхня береться брижами й ожилі мерці лізуть, рвучи загуслу плівку його виділень. Крізь діряву плоть проглядає риштовання ребер, зуби шкіряться з-поміж клаптів шкіри, звисаючих немов моховиння. 

Біжи!

Попереду дорогу перегороджують рівні жовтуваті камені, висотою по пояс. Позаду, ігноруючи традицію більшості зомбі-фільмів, мчать, розкидаючи шматки плоті, мерці. З останніх сил він розганяється, кидає тіло вперед і вгору, перестрибує, зашпортавшись об верхівку каменюки, приземляється на долоні й коліна, вляпавшись в густий слиз. Ковзає вперед і летить в смердючу темряву. Відчуває пульсацію невидимих стін і розуміє, чим були ті камені. Перевертається в повітрі і бачить як закривається проміжок багряного неба і сходяться з гуркотом камені-зуби. Політ здається не має кінця, але він знає: після приземлення знову потрібно буде бігти. Інакше ніяк.

***

Судоми припинились і тіло нарешті розслабилось під дією чергової ін’єкції.

– Це ненадовго, – розтрощив зародок надії лікар, втомлено тримаючись обома руками за стетоскоп. – Десять, максимум двадцять хвилин і все почнеться спочатку.

Мати схлипнула, ховаючи обличчя на батькових грудях. Сестра міцніше стисла руку.

– Мені шкода. – лікар переминається з ноги на ногу. Все вже було сказано безліч разів по колу за останні тридцять шість годин. – Ми могли б спробувати дістати нейрочип, але в такому нестабільному стані це надто ризиковано непоправними пошкодженнями мозку. Сподіваюсь ця  гра колись його відпустить.

Він гнівно зиркає на миршавого адвоката компанії, що треться поряд з родиною. Той відповідає таким же злим позирком.

– Компанія робить все можливе, щоб виявити причини багу, тобто збою. – його рука легенько торкається плеча матері, пальці тремтять. – Ми кинули всі наявні сили на розв’язання проблеми відключення вірту, тобто віртуальної реальності від свідомості вашого сина.

Заскавчали датчики, попереджаючи про наближення чергового нападу.

***

Біжи!