Проблема віри

Без молитви цей крик неможливо витримати: він звучить ззовні і всередині голови, тисне на вуха, очні яблука і груди. Відьма волає безперестанку, поки дерев’яний хрест, освячений самим папою випалює її проштрикнуте серце. Молитва і спогади – ось що направляє мою руку і залишає її твердою. Christus mecum, Christus ante me, Christus post me. Немов би крила янгольські виростають в мене за спиною. Серце сповнюється крицею віри. Я згадую перше вигнання диявола з молодого, пошматованого нечестивим, тіла. Отець Ісая тримає долоню на гарячому чолі діви, очі його закочені, постать випромінює надлюдську силу. Діва йде до Саду Господнього з посмішкою на вустах, а демон зникає в гієні проклятій. Christus infra me, Christus super me. Christus a dextris meis, Christus a sinistris meis. Кров з кожним поштовхом забруднює хрест все вище. Кров, змішана зі слиною, бризкає в повітря з роззявленого рота і потрапляє на моє обличчя. Спогад про перший суд гріє душу. Матір, що затягнула у сіті гріха власне дитя. Прокляте дерево й прокляте сім’я. Ланцюги праведності сковують їх тіла і направляють на останнє хрещення. Гнів Божий топить їх, підтверджуючи справедливість вердикту. Christus dormiens, Christus sedens; Christus in corde omnis hominis, qui cogitat de me. Знову спогад: свято Різдва Христового в холодних, величних стінах монастиря. Розпашіла братія зійшлася з усіх куточків грішного світу, покінчивши на коротку мить святкування зі своєю місією – вигнати диявола з землі Господньої. Щирі обійми й натхненні проповіді. Вогонь єпископського благословення запалює серця на нові звершення! Christus in ore omnis hominis qui loquitur de me. Christus in oculo qui me videt, Christus in aure que me audit.

Відьма хрипить і різко хапає руку, якою я тримаю розп’яття. І одразу змій сумніву починає нашіптувати в моїй голові, намагаючись притлумити слова молитви.

«Пам’ятаєш ким була та діва, яку ви замордували, виганяючи вигаданого мене? Пам’ятаєш золото, що струмком сипалось з руки вельможі, котрий прагнув позбутися набридлої коханки і їхнього ненародженого сина, в підставлені чашею долоні Ісаї Загребущого?»

– Christus mecum, Christus ante me…

Пальці відьми вогнем обпалюють плоть, кров на хресті перетворюється на багряну черву, яка заповзає в рукав габіта. І годі звільнити руку, що мов би приросла пальцями до святого дерева. За спиною відчуваються вже не крила янгольські – чиясь темна насмішкувата сутність.

«А пам’ятаєш, кому належала земля поруч з монастирем і кому вона дісталась, коли нещасна вдова з донькою, яка ледь встигла побачити десяток весн, торкнулися скованими тілами озерного дна?»

– Christus mecum, Christus…

Земля з небом змінюються місцями і ось уже відьма сидить на мені, хтиво рухаючи стегнами. Плоть людська слабка.

– Господи, прости гріхи мої! Christus sedens; Christus in corde…

Відьма посміхається, стрибає вгору-вниз, однією рукою вчепившись в моє волосся, іншою продовжуючи стискати хрест і руку. її зіниці, схожі на зміїні, жовч піниться на губах, подих смердить сіркою. Вона відхиляється назад і не припиняючи рухатись спускає плаття оголюючи груди і живіт з випнутими ребрами. Шкіра на її підборідді тріскається, немов печене яблуко, нижня щелепа розходиться в боки, нагадуючи жовна богомола. Плоть моя опадає, але тримається відьминим лоном, немов хтось вхопився за неї гарячими пальцями.

«А пам’ятаєш продажних жінок, яких вам двома возами завезли до монастиря під сховом ночі? Щоб народження Сина Божого святкувати з розмахом? А крики їх пам’ятаєш, ченче, коли вдоволений, з іншими браттями, скидав їх у підземелля під монастирем? Пам’ятаєш їхні стогони, які лунали ще багато ночей? »

Шкіра і плоть відьми розходяться все нижче, оголюючи легені, гострі ікла ребер, кишки. Останні обмотуються навколо мене, притискаючи руки до боків. Відьма хапає пальцями моє підборіддя і тягне вгору.

– Дивися на свою спокуту, святеннику. – сичить.

Я дивлюся і заходжуся криком, забуваючи слова молитви. Щось сповнене очей і мацаків, схожих на чорні крила пульсує в повітрі за кілька кроків від нас. Воно повільно рухається, ворушачи тими мацаками, немов батогами. Ревіння трубне розриває мої вуха, кров стікає на потилицю. я щосили рвусь і звільняюсь з відьминих пальців, щоб побачити як вона схилилась до мене, притискаючись розчахнутим тілом до мого. Її ребра штрикають поміж моїх, тлумлячи крик, переводячи його в тихе скиглення. А потім темрява з сотні очей поглинає нас, крадучи останні слова з моїх вуст.

– Christus in oculo qui me videt…