Тиша

Він іде крізь зелень лісу, насолоджуючись шурхотом листя під ногами та хрустом сухих гілок на схилі. Повітря напоєне вогкістю й ароматом майже осіннього листя. Цей запах викликає дивне, глибоке відчуття затишку — ніби нагадує про повернення додому після тривалої мандрівки, коли речі ще не розпаковані, але вже тепло, безпечно й знайомо. Він довго наважувався на цю подорож, але маршрут склав швидко, бо знав це місце ще з часів дитинства. Стежка стара, враження давньої — тут, здається, роками не було нікого. Як мандрівник із досвідом, він довіряє своїм силам, навичкам, інтуїції. Саме думка, що, можливо, йде цією лісовою дорогою першим за багато років, наповнює його особливою тишею в душі — такою, що не лякає, а заспокоює.

Вже четверту добу він у дорозі. Завжди зупиняється приблизно за годину до заходу сонця — цього часу вистачає: десять хвилин на вибір місця, ще десять на встановлення тенту й укладки спальника. Швидка заготовка сухостою для вогнища. П’ять хвилин на викопування невеликої ямки для багаття — і табір готовий. Усе просто і відточено роками. В сутінках він вечеряє — просто, без зайвого. Небо сьогодні ясне тож він чекає, поки з’являться зорі. Будучи упевниним у маршруті, в останній день походу до місця призначення він вирішив орієнтуватися за небесними вказівниками — маленька пригода сповнює нахненням втілити цей спосіб як це робили мандрівники сотні, тисячі років тому. Як тільки на зміну барвам неба призахідного сонця приходить темний сувій всіяний зорями, він на більш відкритому просторі уважно вдивляється в сузір’я, неспішно смакуючи зварений чай та слухає: тріскотіння багаття й тихе хлюпання річечки внизу яру занурюють у щось схоже на медитацію. І тиша.

Він прохоплюється зі сну. Уже ранок. Сонце, здається, низько — можливо, ще рано. Поспіхом збирає речі. Сьогодні — останній відрізок маршруту: до вечора має дістатися до хутора, де планував заночувати перед поверненням до міста. Стежка веде його до знайомого орієнтиру: пагорба з кам’яною брилою. Все, як мало би бути, окрім, хіба що, непритаманної тиші - вже мали б бути ознаки поселення поряд. Коли під вечір виходить на галявину, очікуваний хутір — його як і не було. Лише тиша й дуб посеред галявини. Величезний. Один.

— Дивно… — бурмоче. — Невже помилився?

Починає пригадувати карту, дістає її та робить швидкі заміри навігайціними приборами. Але орієнтирів не вистачає. Рішуче вирішує залишитися під дубом до ранку — зорі допоможуть зорієнтуватись. Розбиває табір та тривожно чекає.

— Я ж ішов правильно… — каже сам до себе.

Коли врешті достатньо темніє, він виходить з-під розлогої крони дуба — небо затуляє гілля. Глибоко вдихає — повітря свіже, але щось у ньому інше. Ліс довкола ніби інший. Але зорі ніби все як має бути. Розвертається йти назад до дуба, і бачить — дерева немає. Немає галявини. Немає багаття і палатки. Лише темний ліс. Той самий, але ніби чужий. Геть збентеженний, робить непевні кроки, і чує шурхіт позаду. Він оглядається. Нікого. Але шурхіт повторюється. Легкий, майже нечутний — якби не було так тихо, не почув би. Витягує ліхтарик. Світло ріже темряву — але лише дерева. А потім — знову. Ближче. Обертається — нікого. Серце пришвидшує хід. Він робить крок назад, натрапляє спиною на дерево. Прикладає руки — й відчуває, що кора ніби тепліє. Ні, вона… м’якне. Пульсує. Він хоче відсахнутись, але вже пізно. Дерево обгортає його. Втягує. Зорі згасають. Небо зникає.

Тиша.