Колобок 32

Дід лежав на печі під ковдрою. Його стогін разом з протягом шукав вихід.

- Спечи колобка, - під ніс сказав дід та баба почула, прочитала по губах. Вона взяла останнє борошно, до якого ще не дібралися миші і пішла місити тісто. Під час замішування дістала з кишені малесенький мішечок. В таких зазвичай носили сіль, жменьку добавила до миски.

- Ще довго? – Вже голосніше спитав дід.

- Зараз дістану з печі та поставлю на підвіконня, щоб трохи остудити. Доки баба підіймала за руки діда з печі, протяг голосно гримнув дверима. – Що це було? – Спитала бабця, стоячи спиною до вікна.

- Колобок втік, сльоза сиротою потекла по правій запалій щоці старого.

Десь на горизонті, а може й на схилі зупинився колобок.

- Куди ж мені податись? - Питає він сам у себе.

- Допоможеш мені, я підкажу.

- Що ж ти хочеш на заміну? -Спитав колобок.

- Дай тебе вкусити шматочок. Ледь на лапах стою, а ти тут такий рум’яний, запашний.

- Чого б не допомогти в біді сірому. Ламай. – Колобок повернувся до нього спиною через секунду він відчув як зуби вирвали невеличкий шмат його ще теплого тіла і втік залишивши зайця на галявині.

Котився доки не зустрів медвідя, який перегородив собою невеличку стежку.

- Хто це в нас такий рум’яний? – Спитав клишоногий.

- Дід з бабою назвали мене колобком. – Хвалькувато без тіні остраху сказав колобок.

- Дід з бабою кажеш, а де їхня хатина? – Недовірливо спитав ведмідь.

- Та недалечко. Два рази вниз, три рази вверх і там буде стояти їхня хата. – Колобок хотів ще щось сказати та ведмідь вже пішов у гості до діда з бабою. Колобок й собі покотився далі. Котився, а ліс наче вимер. Ні пташок, ні тварин. Взагалі нікого. Аж ось почув якийсь тонесенький голосок та покотився до нього. Заховався за кущем та й дивиться за пеньком сидить лисиця, а на пеньку все заставлено харчами та напоями.

- А це хто в нас тут шпигує? – Почув суворий голос позаду та повернутися не встиг. Через якусь долю секунди він опинився на пеньку.

- Добрий удар, - зробила лисиця комплімент вовку.

- Він зайшов на заборонену територію, - відрізав задоволено вовк.

- Все правильно вовчику, - ще раз похвалила його руда. – Порушник відрекомендуйтеся, - вже у наказному тоні мовила лисиця.

- Я колобок.

- Що ж ти робиш у нашому лісі, чи ти не знаєш, що тут гуляти не можна?

- Ні не знаю.

- Необізнаний, - підсумував сірий.

- Бачиш колобку, ми тут обідаємо і нам якраз не вистачає хліба.

- Бачу.

- Ось бачиш вовчику не такий він вже й тупенький. Залишайся на місці. Тобі можливо буде трішки боляче, але ти нічого не відчуєш.

Колобок закрив очі і відчув, відчув як дві пари зубів почали його шматувати та це було ніщо в порівнянні з тим як кожна крихта з отрутою із того самого бабусиного мішечка розповсюджувалась організмами двох ще не надовго живих істот.

В домівці колобка було тихо і лише листочок календаря тихесенько шарудів на холодній стінці хатини. На листочку було двадцять третє жовтня 1932 року.