Збирай!

Отець Роман зупинився посеред дороги, розгорнув тремтячими, всуціль подряпаними руками пошматований в клоччя габіт, видобув пачку цигарок і підпалив одну. Глибоко втягнув дим, заплющив очі, обмацав скривавлене обличчя, і взявся себе переконувати, що то не його вина. Але пам’ять вкотре вималювала перед ним голову хлопця, що розкрилася, як жаска кривава квітка, просто в його руках. І звідти гаркнув голос: «Збирай!». 

Отець здригнувся, оглянувся навколо. Темінь оповила нічне безлюдне місто. І бриніла такою тишею, що закладало вуха.

Він рвучко розвернувся й попростував назад до того будинку, який поспіхом покинув десь пів години тому.

Двері стояли розчахнутими. Мабуть, він забув їх зачинити, коли тікав, охоплений жахом — він ніколи раніше не мав із таким справи. 

Кілька днів тому до нього звернулася жінка. Вона навіть не плакала, а завивала в слухавку, щось про сина і демонів, і про глибокий сон, схожий на кататонію. І що всі, кого вона просила, навідріз відмовлялися навіть прийти й глянути. І він — її остання надія. 

І він погодився. І прийшов. 

Жінка провела його в кімнату до сина, пояснюючи дорогою, що все почалося того дня, коли вона подарувала малому PlayStation 4. 

— У що він грав?

— Я не знаю, — хлипнула вона, — я не розуміюся на іграх. Артем тільки повторював, що тепер назбирає потрібну кількість душ.

— Душ? — перепитав отець Роман і глянув на хлопця, що мирно розвалився в кріслі перед монітором. Джойстик лежав на колінах. Зіниці невидющих, широко розплющених очей Артема розширилися, на обличчі застигла маска жаху. Отець подивився на екран — той наче був вимкненим, але водночас пульсував глибоким чорним, таким, що нічого в його дзеркалі не відображалося.

Священник попросив матір залишити його сам на сам з Артемом. Замкнув двері та вікна. Узяв до рук розп’яття. Розгорнув молитовник і почав ритуал. 

Отець Роман повільним і достатньо голосним речитативом читав молитву за молитвою, але нічого не відбувалося. Ні тобі холоду від присутності потойбічних істот, ні тобі підозрілого стукоту та шкрябання, ні тобі здійнятих в повітря предметів, ні гаркання, скавчання, виття тощо. Вигляд хлопця також не мінявся. Священник уже було подумав, а може, Артем справді впав у кататонію, і йому швидше допомогли б лікарі, а не екзорцист.

І раптом його щоку люто запекло. Він сягнув рукою і намацав щось липке і тепле — кров. За мить щось узялося оскаженіло рвати на отцю одяг, наче довгими пазурами або ж тонкими вигостреними ножами. Та він нічого не бачив навколо — темна кімната, ніщо ніде не рухалося. Габіт швидко перетворювався в клоччя — невидиме чудовисько добиралося до тіла. 

Отця охопив жах, здогад, що вся його метода, роками намацувана під час виганяння з людей сутностей з відеоігор, даремна. Що він стикнувся із чимось зовсім новим. І що це нове скоро наробить із нього шкіряних пасків. Він став хреститися, виставляти хрест поперед себе — не помагало. Кинув розп’яття і молитовник на підлогу, відчайдушно вхопив голову хлопця в руки й, наче це було останнє, що могло спрацювати, заволав:

— Прокинься! Прокинься, чорт забирай!

А тоді череп Артема просто луснув, забризкавши його кров’ю та часточками розквашеного мозку.

Та навіщось він повернувся. Навіщо? Перепросити бідну матір? З цікавості, із чим стикнувся? Йому було водночас до всирачки лячно й цікаво, як досліднику, що лізе в стару розпечатану гробницю. 

Він постояв трохи на порозі квартири. Увійшов. Пошматована на пасма жінка лежала в коридорі в калюжі крові. Отець помітив зміну помешкання. Простір поволі затоплював легкий сивий серпанок, що напівпрозорими гадюками повзав стінами, перетворюючи їхній вигляд. За кілька митей квартира вже скидалася на 3D-голограму. Отцю Роману закортіло вийти. Він кинувся до дверей, вискочив у загальний коридор, але край туману мерехтів дрібними спалахами й шалено швидко віддалявся.

Отець Роман повернувся до квартири. Труп жінки кудись зник. Священник зайшов до кімнати Артема і, ведений якоюсь внутрішньою спонукою, усівся в порожнє крісло перед монітором. Чорний джойстик живою тваринкою скочив йому до рук. Екран враз увімкнувся. В обличчя отцеві одразу війнуло жаром від картини, що розгорнулася перед його очима: зруйноване місто простягалося на кілометри навколо, у руїнах якого він заледве впізнавав своє. Залите багряним світлом чорного сонця, воно наче палало зсередини. Поміж руйновища — він помітив — сновигали примари, з’являлися та зникали.

Отець Роман натиснув «уперед» і ступив на розсипані людські кістки.