Писанка №87

У підвалі старого музею стояв автомат — запилений, з облупленою табличкою:

«ВЕЛИКДЕНЬ. Активувати лише за надзвичайної ситуації».

Ситуація стала саме такою, коли в місті зламалася Центральна Система Радости — більше ніхто не сміявся. Місто занурилося в мовчання. Люди блукали вулицями, як понурі привиди: сірі, мовчазні, буденні.

Хлопчик Максимко знайшов автомат випадково. Бігав із друзями через дірку в паркані біля занедбаної будівлі. Ніхто вже не охороняв музеї. Там панували: розруха, пил, тиша, забуття.

У щілину автомата підліток сунув не тільки носа, а й стару батарейку, що валялась там. Дитяча цікавість запустила механізми. Машина ожила.

З металевого лотка виїхала Писанка №87 — овальна, глянцева, наче з живого срібла, зі світлом, що текло всередині, мов блискавка в банці. Приблуда більше нагадувала механічну іграшку, чим звичайну писанку.

Коли Максимко торкнувся її, в нього виросли заячі вуха. Він загиготів та почав бігати, як навіжений. Але сміх був дивний — як хрип. З рота раптово вирвалося:

— Хрум, — а потім разом з кров'ю випав шматок язика. Хлопчик запанікував.

Він упав, корчився, рвав землю пальцями. Максима почало судомити, пальці згиналися під неприродним кутом. Під шкірою щось ворушилось — ніби лапки.

Зіниці розчинилась у білках очей. Шкіра навколо щік тріснула, з-під неї просочилось жовтувате світло.

А язик почав наростати знову — мокрий, ворсистий, як цвіль на гнилому м’ясі.

За хвилини місто вибухнуло реготом. Без жодного попередження. Люди розповзлися по вулицях — кольоровими плямами мов галюцинації. Місто стало сценою абсурду, де правила більше не діяли.

На облізлому від фарби балконі п’ятиповерхівки буркотливий дід у розтягнутій майці танцював із пакетом гречки. Кричав щось про «морквяного месію» — аж поки не зірвався вниз. Старий розпластався пляцком на асфальті посипаним гречкою, мов кунжутом на булці. Але тіло зникло до прибуття швидкої.

Діти сміялися, поки не почали задихатись в мильній піні, якою грались.

Батьки весело підкидали малюків у повітря і ловили… вже... не малюків, а повітряні кульки наповнені водою. Іноді не ловили, і ті падали в траву, вибухаючи, засіваючи землю брунатними кольорами.

Писанка почала розмножуватися. З кожного дзеркала, екрана, металевої поверхні — ще одна, і ще, і ще… Деяким індивідам «пощастило» відригувати яйцями. Їх було вже сотні, тисячі. Писанки пищали мов електронні пацюки, миготіли кислотним світлом, вібрували – обіцянкою радости.

На третій день у місті не залишилось людей із нормальними обличчями. Всі — вухаті, з розширеними зіницями, пофарбованими носами. Однак найстрашнішими були роти зафіксовані у вічному вищирі, неначе шкіра на обличчі порвана від натуги посмішки. Губи тримались у такому стані не з волі власників — їх немов прирекли, зашили невидимими нитками сміху. Посмішка була штучною, намальована фарбою, але водночас живою, в’язкою, хворобливою. Виглядало це наче Джокер, переселившись у тіло кролика Банні, наказав: «Намалювати усмішку», а світ, покірно, підкорився.

Максимка теж не знайшли.

Про писанку забули, коли всіх відпустило, чи то через газ, який вона виділяла, чи то градусне з домашніх заначок, що пішло в землю разом з вакханалією.

На наступний рік.

Квітень. Весна. Музей реставрували та відкрили на свято. Серед експонатів — Писанка №87. Вона лежала в скляній кулі, але скло постійно тріскалося, ніби зсередини хтось натужно на нього дихав.

Екскурсовод посміхався натягнуто.

— Це жартівливий арт - об'єкт. Наші предки вірили, що яйце може… рятувати.

Маленька дівчинка підійшла до вітрини занадто близько. Її рука тремтіла. Вона відчула, що щось кличе її.

— Відійди, — прошепотіла мама. — Це лише муляж.

Писанка ледь вібрувала.

Дівчинка прошепотіла:

— Я тебе чую.

Світло згасло.

Коли повернулися ліхтарі — вітрина була пуста. Мама закричала. Однак дівчинки не було поруч. Зате з'явилося Фаберже метрового росту, що тихо скалилось та похитувалось в такт скрипу половиць.

Сигналізація не спрацювала.

Було тихо. Ніхто не шукав. Ніхто не згадував. Люди просто... щезали.

І ніхто, ніхто не пов’язував це із Великоднем, бо всі були в забуті й шаленствах.

А писанка жила. Її переносили з рук у руки. Її дарували. Її кидали в кошики, ховали під траву, клали біля хрестів на цвинтарях.

Щороку. Рівно раз. Коли світ стає занадто серйозним. Тоді — вона знову приходить. Залишаючи сувеніри. Щоб нагадати. Сміх — це теж зброя. А зброя – вбиває.