Дзеркало було накрите чорною тканиною. Хлопчик потягнувся, щоб її зняти, руку перехопила мама.
— Не можна, синку, такий звичай. Ліпше попрощайся з дідусем.
— А чому дідуся поклали в коробку? — запитав хлопчик.
Жінка зітхнула.
— Дідусь тепер житиме з Богом, — відповіла, — всі ми будемо у Його царстві.
— Я не хочу до Бога.. — скривився хлопчик, готовий заплакати.
Ну от, зробила тільки гірше. Вона оглянула кімнату в пошуках когось, хто міг би зайняти малого. Поглядом вихопила свою стару матір, що сиділа в кутку, голосила й заламувала руки — від неї помочі чекати марно.
— Андрію, — позвала жінка, — забери сина!
Похоронні обов’язки впали на її плечі. Хрускіт виводив з рівноваги. Скиглив син. Традиції були невідступними, треба зробити все правильно. Скоро прийдуть люди на нічні чування, ось-ось приїдуть музики.
У дверях з’явився чоловік.
— Ну, синку, чого хничеш?
Він взяв зарюмсаного малого на руки і підніс до труни. Хрусь-хрусь — знову донісся неприємний звук. Хлопчик старався його ігнорувати і не дивитися в ту сторону.
— Тату, дідусь не хоче жити з Богом.
Чоловік подивився на свого ще надто маленького сина.
— Такі обичаї, друже.
Малий розглядав дідуся, нарядженого в новенький костюм, як на свято. Хрусь-хрусь. Бабуся заголосила в кутку. Хлопчик не витримав і подивився.
— Тату, а чого бабця ламає пальці? — прошепотів.
— Їй шкода дідуся.
Бабуся відкрила рот в німому крикові. Хрусь-хрусь. Малий зажмурився.
Заходили гості, ревли музики. Миготіло перед очима. Червоні хустки, кольорові стрічки. Розмальовані, гучні люди принесли голову кози, напнуту на палю, кров замастила підлогу. Повз гамір чулося: хрусь-хрусь.
Малий дивився, як тьотя Маринка підійшла до бабусі. Взяла стару за зап'ястя.
— Мамо, годі вам! Гляньте, з якими почестями тата проводжають. Все село зібралося. А зараз що? Люди помирають самі-одні! Лежать, гниють, поки не почне смердіти та хтось не знайде.
— Уу..Устииин.. — тихенько підвивала стара.
— Мамо, Бог забирає найкращих з людей. Наш татуньо.. — Маринка й сама не витримала, очі затопили сльози. — Як же несправедливо!
Раптом жінка зблідла, похапцем глянула на постать у червоній рясі.
— Зась мені! Зась! — вона відвела руку і з силою гепнула себе кулаком по губах. І ще раз. І ще. Поки з роту й носа не потекла кров.
Щось смикнуло Маринку за кофту. Сіпнулася, обернулася.
— Тьоть Марин, а що це за.. — малий запнувся, — страшна тьотя в червоному платті?
Хлопчик не помітив, коли вона зайшла до хати. Чим довше дивився, тим страшнішим ставало її обличчя. Коли відводив погляд, то забував, як вона виглядає.
— Це Проповідник, а не тьотя, — Маринка присіла навпочіпки й зашепотіла малому. — Це не плаття, а спеціальний одяг. Поводься з Ним чемно, я тобі потім все розкажу.
«Пора» прозвучало нізвідки й звідусіль водночас. Четверо крепких мужиків підійшли до труни, підняли її догори і вмостили собі на плечі. Люди почали шикуватися. Прямували за Проповідником. Йшли задом наперед.
Хлопчик сидів у батька на руках. Чоловік міцно притис голову сина собі до грудей. Малому боліло, батько тримав надто сильно.
— Не обертайся, синку, не можна.
Коли чоловік поставив дитя на ноги, той з цікавістю розглядав розриті могили. Хотів зазирнути до однієї, але батько сіпнув за руку, а мати звеліла набрати землі.
— Мамо.. — вагався малий.
— Давай, синку, такий звичай.
Хлопчик розтис кулачок. Брудна грудка полетіла вниз, стукнулася об дерев’яний бортик труни і розкришилася.
Дідусь дивився на них із ями широко відкритими очима. Він востаннє спробував закричати, та кляп сидів міцно, пропускаючи лише глухий рик. Залізні скоби намертво скували змучене старече тіло. Кілки в руках і ногах не давали поворушити й пальцем. Погляд метався від одного обличчя до іншого, та через сльози, що заповнили очі, він вже не міг розрізнити, хто є хто.
Люд повертав до села. Затягнули тужну похоронну пісню. Біля могили лишилася постать в червоному. Янгольські жіночі голоси високими нотами летіли в небо, тяжкий гортанний спів чоловіків падав у надра землі.
«Мені не нагорнуть високу могилу, трава навкруги не зросте.
Пожре мене темная ніч чорнокрила й кривавим рядном зацвіте.
Червоному Варгу і душу, і тіло віддам без жалоби і сліз.
Щоб в небі жевріло червоне світило й не падав отруєний слиз.
Щоб дощ із каміння не бив нам посіви, щоб скот заживую не гнив,
Щоб з жерла пекучої лави розливи на нас милий Бог наш не лив…»