Карусель

Він прокинувся.

Темрява липла до тіла, мов волога тканина. Повітря — гниле, важке, з присмаком металу й сірки. Дихати доводилося ротом, але кожен вдих лишав у горлі плівку чогось м’ясного. На язику — кров. Суха, уже з присмаком іржі.

Горло пекло. Груди стискало. Пальці — вологі. В’язкі. Всі в чомусь густому, липкому, слизькому.

Він поворухнув рукою — і почув чавкання. Липкий звук, ніби провалився в розварене нутро. Під пальцями — щось м’яке, тепле, податливе. Шкіра? М’яз? Ганчір’я, змочене шлунковим соком?

Спробував підвестись — але спина ледве відірвалась від підлоги. Щось засохло на хребті. Приліпилось.

Долоні хлюпали в калюжах. Гарячих. Занадто теплих. Він спробував пересунутись — і відчув, як щось м’яке прилипло до стегна. Обмацав — пальці намацали зуби. Дитячі. Маленькі. Усе ще в яснах. Вивернуті з якоїсь щелепи.

Очі поступово звикали. Перед ним — не просто темрява, а плями. Багато. На підлозі, на стінах. Навіть на стелі. Патьоки. Бризки. І шматки. М’ясо.

Частини. Розпанахані, перемішані. Немов хтось годував вовків просто у вітальні. А потім і вовків забили.

Він сіпнувся — і відчув у руці холодне. Метал. Поглянув униз.

У руці — ніж. Старий. Кухонний. Лезо вкрили кірки крові. Між пальців — щось темно-коричневе, засохле. Пахло м’ясом, що починає псуватись.

Його нудило вже кілька секунд, і нарешті — вирвало.

Блювота пішла фонтаном. Спершу лише жовч — гаряча, пекуча, з грудкою слизу. Потім — невиразна каша, з рештками того, чого не мало бути: волосся. Обривки тканини. Кісточка. Він не пам’ятав, що їв. І чи їв взагалі.

Свідомість вже знала, що буде далі.

Але тіло — ще чіплялось.

І тут — щось змінилось. Він згадав.

— Ти прокинувся, хлопчику? — пролунало знайомо. Голос із дитинства.

Мати. Тітка. Обидві в сорочках, що ледь прикривали груди.

— Ти ж наш. Наш єдиний.

Він хотів щось сказати — та язик не слухався.

Рука торкнулася його грудей. Інша — живота.

— Ти нас любиш?

— Нам же можна. Ми ж — свої.

Тканина сповзла з плечей.

Груди — великі, м’які. Соски темні, мов переспілі ягоди.

— Ходи до нас. Ти ж не боїшся?

Їхні тіла ковзали по його шкірі — вологі, теплі, занадто знайомі.

Пахли валеріаною, потом і дитинством. Запах старого ліжка. Запах теплих ніг, які торкаються вночі під ковдрою.

Груди притискалися з обох боків — м’які, обвислі, але ще важкі. Їхні соски ковзали по його шкірі, лишаючи вологі сліди. Один з них був шершавий — обвітрився, інший — занадто гладкий, мов слизький язик.

Руки пестили його груди, живіт, пах. Пальці короткі, з потрісканою шкірою на кісточках. Нігті облізлі, в одному під нігтем — щось темне, можливо, земля, можливо — стара кров.

Він був твердий. Стояк болів — тугий, глузливий, нестерпний. Його тіло кричало, навіть якщо мозок волав "ні".

Тітка сіла на нього.

Її піхва була волога, тепла й важка.

Вона ковзнула вниз, повільно, втискуючи його в себе. Шкіра на її стегнах була пухка, зі слідами варикозу.

Пахло кислим потом і чимось старим.

Матуся тримала його за руки, міцно, наче прищемила пальці.

І шепіт. Удари серця. Подихи в обидва вуха:

— Любий… тепер ти наш чоловік…

Він хотів вирватися, але вже було пізно. Його тіло більше не належало йому.

…і раптом все стало червоним.

Крізь вологу шкіру — ніж. Без зупинки. Встромив. Вивернув. Смикнув. Хтось закричав — розтягнуто, майже людськи. Але не зовсім.

— Не треба! Це ж ми!..

Він не чув. Очі застелила плівка. Він різав, розривав, кромсав тіло, поки воно не стало м’яким місивом. Животи розпанахані, грудна клітка відкрита. В легенях щось хлюпало. Пальці змішувались з кишками.

Одна з них ще дихала — рот розтягувався, ніби просив. Він встромив ножа в підборіддя, проколов піднебіння, вивів лезо через око. І ще. І ще.

Кров — гаряча. Солона. В роті, в носі, в очах. Його трусило, але рука різала далі. Сміявся.

Або кричав.

Темрява відповідала. Сміялась разом із ним.

І знову все заново.

Карусель.

Світло. Тиша. Біле.

— Приходив до тями? — спитав лікар, гортаючи папку.

— Ні, — зітхнула медсестра. — Після ампутації — жодної реакції. Як у глибокому сні.

— Ви казали, сам?

— Сам. І щось бурмотів. Перед тим, як знепритомнів. Повторював: «Мамо… Рая… Вибачте…»

— Рая?..

— Тітка. Виховували його разом. Жили утрьох. Тісно. Замкнено.

Лікар глянув на тіло. Обрубок. Без кінцівок. Зігнутий, мов дитина в утробі.

Губи — у гримасі. Повіки здригались. Плечі тремтіли.

Наче й досі — там, усередині —

він різав. Знову.