Страхітливий Реаніматор
Прохолодна темрява, з якої зовсім не хотілося виринати, раптом змінилася задухою:
– Ах! – рвучко підірвавшись із купи багряного листя, біловолоса зачудувалася красою довкола. Призахідне сонце розмалювало небо в рожево-помаранчеві відтінки. По відчуттях було ще літо: скрізь зеленіла трава та пишніли крони плодових дерев, а безкраю галявину рясно вкривало квіткове різнобарв’я.
Тоді звідки взятися осінньому листю?
Дівчинка не встигла зачепитися за цю думку, її увагу миттєво привернула метушня на дереві поряд.
На товстелезній гілці сиділи руді веснянкуваті близнюки в бузкових костюмах-двійках. От тільки на братику були шорти, а сестричка носила спідничку.
«Мабуть, утекли з якоїсь приватної школи», – важко уявити, що могли забути ці лощені поряд із безлюдним узліссям.
Що могла забути в цій пустці вона сама?
І знову рябуваті диваки завадили вхопитися бодай за примарну нитку здорового глузду.
– Я — Лір, – першим представився хлопчик.
– Тоді мене можеш кликати Меєю, – хитро зіщулилася нова знайома. Обоє вичікувально поглядали на бліду білявку, яка все ще сиділа серед купи майже зогнилого листя, немов у власному сховку.
Лір та Мея. А як звати її?
– Я… – з уст зірвався сам лише клекіт. Заціпеніла. Вона не пам’ятала…
– Гм-м… – близнюки оглядали місцевість, час від часу повертаючи дві пари величезних неприродно бірюзових очей у бік дівчини.
– Вона схожа на ці квіти, – Мея вказала на галявину з різнокольоровими «келихами». – Особливо на білі.
– Гарні… – дівчинка не могла відвести погляду.
– Калли для Калли, – Лір потягнув білявку з листяної нірки, а Мея підскочила позаду, спритно накинувши дівчині вінок на голову. – Приємно познайомитися, Калло! – від одноголосся задзвеніло у вухах.
– Як мені повернутися додому? Чи насправді я сплю? – Калла твердо вирішила, що більше не піддасться гіпнотичній вдачі цих двох.
Голоси Ліра та Меї чергувалися, переливалися з репліки в репліку:
– Ми спробуємо допомогти, Калло.
– Можливо, тобі тут так сподобається, що ти передумаєш повертатися.
– Не захочеш прокидатися.
– Ходи з нами, Калло...
– Закохаємо тебе в цей світ.
Діти кружляли зі сонцевиками, підспівували пташкам, чиє щебетання Калла чомусь не чула, і просто насолоджувалися життям.
– Ми ж казали, ти не захочеш прокидатися, Калло!
– Лишайся з нами!
– Хі-хі! – темнокрилі харакси обліпили Каллу з ніг до голови.
Раптом комахи злякано спурхнули. На галявині з’явився ще хтось — височезна чорна постать із черепом невідомого звіра, замість обличчя.
– Калло, не бійся. Він друг, – навперебій запевняли близнюки. – Друг проведе тебе туди, куди ми не зможемо. Погоджуйся.
І Калла вирушила за ним.
– Як тебе звати? – у повній тиші вона вирішила першою розпочати розмову. Щоб не відставати та не загубитися, дівчина намагалася вхопитися за чорну мантію створіння, але та постійно вислизала з рук, немов Калла хапала повітря. Так воно й було: коли вглядалася в ту чорняву, могла побачити прямісінько крізь неї. Часом «картинка» йшла брижами, і Калла могла побачити зірки чи навіть власне відображення.
– Я маю багато імен і ще більше облич, проте, якщо для тебе це так важливо, можеш кликати мене Помпом.
Лір та Мея. Тепер ще й Помп.
Мінилися пори року, а Калла та Помп усе йшли…
Раптом дівчина почула несамовиті мученицькі крики. Подорожні спинилися перед сіруватим порталом, від якого віяло холодом потойбіччя. Там сновигали почвари незбагненного виду – якщо й були колись людьми, то вже давно втратили цю подобу.
Калла, вся тремтячи, умить сховалася за Помпом. З ним вона почувалася в безпеці.
– Не ходи туди, Калло. Лишайся тут з нами, – настільки їй було затишно за його дужою постаттю, що дівчина справді воліла б зостатися. Їсти тістечка з апельсиновою цедрою та пити шавлієвий чай…
– Ммм, смачно! – щиро всміхалася Калла з набитими щоками. Хіба ж можна було після таких довгих мандр відмовитися від смаколиків?
У спогадах зринуло давнє сімейне застілля…
– Я хочу повернутися.
– Ти пошкодуєш про це, Калло. Думатимеш, що краще б не прокидалася. Повір…
– Покажи мені шлях звідси.
Калла знову стояла перед моторошним порталом.
– Т-туди?
Помп похитав головою, вказавши кігтем на майже невидиму щілинку поряд.
– Зостанься, Калло! – благали близнюки.
Калла накинула вінок на череп Помпа, посміхнулася Меї з Ліром і ковзнула в шпарину.
– Ах-кха!
***
07.06.2006
Білосніжні калли на вінку з датою «06.06.2006» вже давно забруднили могильною землею. Голосила матір. Бряжчали лопати…
– Смерть настала орієнтовно 2-3 години тому. Попередньо, вбачаються ознаки асфіксії, – зауважив судмедексперт, розглядаючи закривавлені шматки нігтів на покрівлі труни.
Тепер сіро, холодно й гучно.
