За дверима

— Відчиніть... будь ласка, відчиніть!

Вони люблять, коли благаю. Ніколи не слухають.

Сідаю спиною до дверей у комірчині розміром крок на крок.

Раз, два, три.

Під ногами купа брудного ганчір'я. Коліна впираються у нагромадження швабр і мітелок, тхне сечею та гниллю. Цікаво, коли у цьому богом забутому котеджі була прибиральниця?

— Привіт, — шепочу павуку, що повзає по ганчір'ю, — давно тут?

Мовчання. Під підлогою шкрябає миша. Або ж щур? У одному фільмі щури з'їли дівчину. Забралися у живіт й жерли зсередини. Спалити б тут усе.

Ззовні регочуть так, що і телевізор не чутно. Обіймаю руками коліна.

Чотири, п'ять, шість.

Чекай. «Покарання» не тривають довго. Пограють у пінг-понг зі склянками пива й відчинять. Або, коли Міра з Дмитром-сім-сантиметрів... хоча ні, раніше. Мірі подобається, коли я поруч, бігаю за пляшками до холодильника.

Останній семестр. Два місяці і я вільна.

Сім, вісім, де...

Сміх перетворюється на крики.

Зітхаю. Вже розварилися? Навіть нализатися не встигли. Шкряботіння вже не чутно, все ще хочу пити. А крики… неправильні. Жіночий вереск, мати. Постріл.

Від першого здригаються стіни. Чи це я тремчу.

Два, три. Хтось пробігає з іншого боку дверей. Хтось благає.

Чотири, п'ять, шість. Павза. Дзвін розбитого скла. Гупання дверей.

— Це тобі, виродку!

Впізнаю голос Дмитра.

Раз, два, три.

Голос обривається.

Кроки біля комори.

— Ні.. це не може... не може..., — це Міра.

Двері трясуться. Будь ласка, не відчиняй!

Чотири.

Щось падає. Мозок не відразу розуміє що.

Скриплять сходинки. Важкі, повільні кроки. Впиваюся пальцями у шкіру, давлюся диханням.

«Іди зараз, — шепоче частина розуму, — йти поки він нагорі».

«Двері зачинені, — відповідає інша, — він почує, як намагаєшся відчинити. Він почує, як рухається тіло».

Безформний, озброєний, чужий: «Він».

— Я...яно.

Здригаюся. Слабкі слова з іншого боку:

— Яно... подзвони... поліцію...

Ви забрали телефон.

— Скоріш... швидка… суко… подзвони...

Міра кашляє. Здається намагається викашляти легені.

П'ять.

Постріл нагорі перекриває кашель Міри, музику з телевізора — той ще працює.

Кашель повільно затихає. Під ногами розповзається тепло.

Рух на сходинках. Щось важке волочать аж до вітальні. Кроки повертаються, зупиняються біля комірчини.

Мене немає, немає, немає.

Міру забирають.

Рухають меблі.

— Погода в центрі країни сонячна, з імовірністю дощу.

У ванній ллється вода. Пахне хімікатами та чомусь лимоном. До біса хочеться пити.

Кроків давно не чутно. Він ще там? Чекай.

Спостерігаю як павук висмоктує метелика.

Вже темно. У роті зовсім сухо. Кілька разів пориваюся встати, але зупиняюся. Він тут? Він пішов?

Ніч триває нескінченно. Краплю б води! Крапельку. Протягую руку, зриваю павука разом з павутинням. Пхаю в рот.

Ніби гіркий горішок з присмаком пилу. Думаю про соковитий горішок. Повільно розсмоктую.

Видно, все ж засинаю, бо кулінарне шоу перетворюється на дитячу руханку. Крізь тріщини пробивається ранкове світло. Встати вдається не відразу, а от заслінка легко підіймається від підсунутої дощечки.

У котеджі нікого. Тобто, живого. Інші на дивані, навпроти екрану. Подивишся збоку — звичайна компанія студентів. Тільки ніхто не рухається.

Дмитро і Рома у випраних сорочках і краватках — ніколи при житті так не одягалися. Довге волосся Роми ховає половину обличчя. Те, що від неї лишилося.

Міра посередині. Чорне волосся заколото на голові, під розкішним незнайомим намистом почорніла рана. Міра-буду-гратися-вами стала чиєюсь лялькою.

Одна Карина скорчилася на підлозі під диваном, обіймає руками живіт. Торкаюся лоба — холодна.

Суму немає. Жаль… жаль є.

«Мала б зробити це сама», — ох, небезпечні думки. Навколо вітає запах хлорки. Хтось прибрався. Хтось залишив на столі чорний пістолет. Хтось божевільний або впевнений, що його не знайдуть. А якщо не знайдуть…

Чотири трупи. Одна я.

Питання.

Шановна Яно Павлівна, поясніть, чому ви написали, цитую: «Хочу влити доместос їй у горло»? Чи підтверджуєте, що Мирослава Денська вас шантажувала?

Беру серветку, підіймаю пістолет. Важкий.

Ви кажете, що чекали усю ніч перш ніж викликати поліцію?

За результатами розтину, Карина Сахавець жила чотири години після поранення.

У магазині лишилася куля.

Ти могла врятувати мою доньку, сволота!

Вони не повірять. Відправлять у колонію. Або ні? Тоді дивитимуться у спину. Думатимуть: «А що як вона?».

Усе, що треба — лише закінчити лічбу.

Заплющую очі. Кладу пістолет на стіл.

«Мене чекає пекло. Пекло, — шепочу, — та переживу. Якось. Знову».

Іду шукати телефон. Якщо Міра собі не зрадила, має бути у смітнику.