Інкубація

Процес переродження має бути завершено. Спека стояла така, що піт стікав самими м'язами, а шкіра нічого не відчувала. Наче тонка плівка вона обтягувала кістки та нагадувала мішок, створений щоб вбивати. В цю спеку йому не хотілось нічого, крім дощу. Най би хоч якоїсь вологи, крім поту. Щоб рясні й холодні краплі пролились з неба, чим би вони не були. Хоч кров'ю, хоч сльозами, хоч навіть кислою слиною величного темного бога, що страждає від голоду. В таку спеку відчувати голод – це дар. Відчувати хоча б щось, крім стікаючих спиною крапель, чи то власних, мерзенно липких, кінцівок – за щастя. Ні відчуття, ні спогади, ні рефлекси. Ніщо не доходить до затуманеного мозку. Він наче спить мертвим сном, похований під товщею палаючого магматичного вугілля. Й лише рідкісний порив вітру подекуди нагадує, що ти досі живий. Спраглий, збуджений і безмежно втомлений, проте живий.

У той момент йому здавалось, що саме пекло випалює його тіло зсередини. Навіть дужче ніж золотаве сонце ззовні. І хоч як він намагався уникати зайвих рухів, та все одно відчував себе тричі перетравленим, зіпсованим спекою бутербродом. Чужорідним організмом, що нестримно рухається нескінченим, вузьким стравоходом великого й стародавнього створіння. Темним, теплим і вологим – від його власного поту. Цей темний, палаючий зсередини тунель, здавався йому дорогою до самого пекла. І якби він був впевнений, що пекло взагалі існує, він зі сліпою впевненістю сказав би, що виглядає воно саме так.

Хто б там що не казав, а від такої спеки могли натурально витекти очі. Усе навколо тануло, повільно плавилось, пріло. Люди навколо невдоволено крехтіли і причмокували, доторкаючись своїми равликоподібними тілами до хлопця. Авжеж, це ж була маршрутка. Де б ще стояла така задуха, як у цій довбаній мікрохвильовці на колесах у липневу спеку. Асфальт буквально кипів під колесами транспорту. Водій вдарив по гальмах і салон маршрутки заполонив їдкий гарячий дим і жахливий сморід розплавленої резини. Здавалося, наче гальма от-от луснуть – розколяться від перетину критичної температури. І тоді ця, повна тушкованого на маленькому вогні м'яса, металева посудина, полетить своїм ходом у самісіньке пекло. До магматичного центру Землі.

Маршрутка гальмувала, залишаючи за собою випалену землю, і хлопець замислився. Ми завжди залишаємо по собі випалені землі. Нескінчені війни, виснажливе господарство, щільна забудова, жадоба та скнарість в серцях людей перетворюють Землю на пекельну пустку. Що наче ракова пухлина шириться простором і захоплює все нові й нові незаймані частини. Може це дійсно пекло і ми всі давно померли?

– Виходять? – загарчав водій.

Хлопець, що почувався наче кілька у банці жиру, крикнув ледве чутне "Ага" і вирушив до дверей. Протискуючись поміж ніг, грудей, спітнілих животів, рук, мокрих спин, задів, дідів, товстих старих, ліз під чийсь фартух, що звисав ніби з самого неба й перекривав хлопцю можливість дихати. Хтось дав йому в спину копняка. Мабуть, наступив на чиюсь ногу. Голова боліла від тиску, а вихід навіть не виднівся на горизонті. Люди стояли так щільно, що починалась клаустрофобія. Хотілося хаотично розпихувати перед собою все руками, розкопувати наче вологий пляжний пісок. Який миттю висихає на сонці, і починає просипатися крізь пальці. Так, це дійсно пустка. І ми давно померли. Нікуди насправді ця маршрутка не їде. Просто кружляє пеклом, по всіх його дев'яти колах.

– Наступна зупинка буде за замовленням! – крикнув чорт за кермом.

– А має бути за замовчуванням! – відповіла жінка десь попереду.

"Отже десь там вихід" – подумав юнак і ще хаотичніше почав розкопувати перед собою руками прохід. Продиратися крізь пахви, піхви, масні обличчя людей, роздратованих дітей, пакети, портфелі й нарешті, побачив відкриті двері.

– То ніхто не виходить? Я зачиняю! – попередив водій.

Хлопець відштовхнувся від сходинки й зробив останній крок вперед. Прохід почав звужуватись на його очах. Ніби портал з того світу в реальний зачинявся. Це був його останній шанс врятуватися. Тому хлопець рішуче летів вперед, крізь напівзачинені двері. У польоті він повернувся боком, і ледь встиг вискочити з маршрутки. Він жорстко приземлився на залиту розпеченим асфальтом зупинку. Маршрутка випустила чорну, їдку хмару згорілого палива і рушила далі. А хлопець задумливо подивився їй у слід. Його обдував легкий вітерець і більше ніхто не притискався до його сідниць. Тут було не так спекотно, як там. Схоже, переродження таки відбулося.