Перші з них

Волосся стає дибки від одного їхнього вигляду. Але ті, хто пережив зустріч з ними, дає свій опис. Для когось вони мутанти зі сріблястою шкірою й вогнем в очах. Хтось бачить велетенських павуків. А хтось — істот із велетенськими мацаками.

Вони прийшли із темряви…

— Та ладно тобі, вони завжди були тут.

…їх було мільйони.

— Може з десяток. Сотня максимум, — він закочує очі лежачи на дивані.

Не перебивай.

Так, стоп…

Він мене чує?

— Ну звісно. Ти ж голос наратора, який має лякати, але, — він підкидає крекер до стелі й ловить його ротом, — якось не тойво, не лячно. Звідки тобі знати як усе починалося? Тебе ж там не було.

Тоді сам розповідай, якщо такий розумний.

— Во, з цього треба було починати, — він підводиться й тягнеться до келиха на столі, але одразу відпускає і зводить брови. — Слухай, ти будеш кожну мою дію коментувати?

Він озирається, та не знаходить нікого в кімнаті. Знову тягнеться до келиха, цього разу таки підіймає й робить кілька ковтків. Алкоголь обпікає язика, але він навіть не кривиться.

— Все почалося з того, що вони забрали Данила. Хлопець моцний був. Мені довелося замість нього виходити на зміну.

З якоїсь причини він вирішує не згадувати суцільну паніку та хаос.

— Та, — він робить ковток і цокає язиком через спорожнілий келих, — було таке. Кілька місяців бігали, ховалися.

Він встає з дивану й направляється до кухні. На півшляху він призупиняється та кидає короткий погляд на темний кут за диваном, куди ледь потрапляє світло. У напівтемряві щось ворушиться.

— Спочатку вночі на вулицю не виходили тільки лякливі, — він відкриває кухонну шафу та дістає пляшку міцного напою. Невдовзі цих сміливців не залишилося, звісно.

Він ставить пляшку на стіл й починає нишпорити у шухляді. Дзвін металевих наборів лунає кімнатою.

— В нас був, вважай, посібник, як боротися з ними, — він нарешті дістає штопор й встромляє його у горлечко пляшки. — Було треба лишень перестати боятися, і те, що прийшло за тобою — щезне.

Лунає короткий звук, наче постріл, разом з ним у стелю відлітає корок.

— А тоді цей вчений. Як його? Андрі… Андре… Та монопенісуально як там його… — він наливає вино у келих й продовжує:

— Цей вчений винайшов речовину, яка щось там, — він крутить пальцем біля скроні, — пригнічує. Так цікаво розповідав, руками розмахував, я аж трохи закуняв. Інші слухали уважно, звісно. Його ідею тому і підтримали, профінансували. За лічені дні формулу вже розіслали по всьому світу.

Він зважує в руках пляшку та келих, ніби не може обрати. Потім ставить келих на стіл й прямує назад до вітальні.

— Чи хвилювався хтось через можливі побічки? Можливо, але навряд до того, як зробити укол. Речовина працювала на всіх, — він відводить погляд, потім продовжує. — Ну, майже, — він кліпнув очима й злегка тряснув головою, ніби відкидаючи спогади.

— Чи вколов я собі, можеш навіть не питати. Це як вирвати разом з м’ясом тривожну кнопку з голови, що лишень заважала своїм шумом. Ніякого страху… А за пару тижнів ми вже святкували перемогу.

Зупинившись біля дивану, він задирає пляшку над головою й робить добрий ковток. Маленька цівка напою тягнеться вилицею від рота.

— Але чи перемогли ми?

Витерши рукавом заляпану щоку, він продовжує:

— Не думаю.

Він робить пару кроків та зупиняється біля вікна, відкидає завіску. День у розпалі, та лише самотня постать у чорному бреде тротуаром.

— Вони второпали, що ми більше не боїмося, почали розгулювати вулицями вдень.

Чорним у постаті був не одяг — все тіло охоплене темним ореолом: довгі руки, що майже торкалися землі, та велика голова з отворами замість очей.

— Почалася нова хвиля. Без страху ми стали для них легкою здобиччю. Не бігаємо, не барикадуємося. Казка.

Зробивши кілька кроків, він зупиняється коло столу.

— Толік... Він вийшов на перекур, його цапнула велетенська рука... Мені довелося закривати зміну за двох. Алісу — менеджера — їли прямо посеред складу, поки всі інші працювали.

Стукіт і грюкіт змушують його подивитися вгору.

— А тоді в мене почав їхати дах, от, як зараз, — він вказує рукою на стелю, з якої шматочками осипається тинькування.

Наче якийсь дикий звір бігає поверхом вище, трощить все. Блискавками зі стелі тягнуться тріщини аж до вікна.

Він байдуже дивиться на вікно, крізь яке тягнуться темні мацаки.

— О, це за мною. Відвернися, будь ласка, не варто тобі це бачити.