Поклик звіра

Монітор ноутбука був єдиним джерелом світла у кімнаті. Каретка дратувала своїм миготінням на порожньому документі. З кожним тактом вона наче відбирала сили, висмоктувала душу.

Впродовж тижня він те й робить, що приходить з роботи, включає комп’ютер та витріщається на порожній документ весь вечір.

Задзвонив телефон. На екрані великими літерами написано: «Антон».

— Я дописав! — разом із вигуком рипів динамік телефону.

— Вітаю з цим.

— В тебе як?

— Щось не йде. Чистий аркуш.

— Ну, можливо, письменництво — то не твоє.

— Дуже дякую.

— Вибач. Хоч є якась ідея? Давай допоможу.

— Жодної.

— Можеш почати з того, що тобі вже знайомо. От чого боїшся саме ти?

— Не знаю. Прильоту?

— Ні. Це банально. Треба щось цікавіше. Щось особливе.

— Тоді… Боюся… Що те, що я напишу — справді втілиться.

— Супер!

Динамік замовк, поки хлопець не заговорив знову.

— Але… Як це подати? Треба отримати відгук від нервової системи читача, грати на його переживаннях.

— Про що тоді писати?

— Можеш написати щось про серійного маніяка, такі історії заходять як пиріжки.

— Ну це точно банально. Ледь не кожен горор про них.

— Давай я тобі зараз тобі надиктую, потім вже будеш думати. Пишеш?

— Так.

— «Кров стікала з його леза, йому цього було мало. У темряві ночі він шукав нову жертву».

— І кого він шукає у комендантську годину?

— Не поспішай. «Він підняв погляд на багатоповерхівку й побачив світло в одному з вікон — хтось досі не спить, його чекає, не інакше. Він підіймається на поверх. Натискає на дзвоник. Ніхто не відкриває, але чутно чийсь голос».

— А передісторія? Хто він такий?

— Можеш написати пізніше. «Двері не витримують і злітають з петель. Неспішними кроками він заходить до квартири. Мов мисливець, на полюванні, коли здобич втрапила у капкан. Він всміхається своїй жертві, яка не здатна втриматися на ногах й незграбними рухами ховається у сусідню кімнату».

— Навряд із такою історією можна навіть до другого етапу дійти.

— Ладно. Тоді проклятий будинок, що вбиває своїх мешканців. Можеш навіть, для відчуття атмосфери, переночувати у закинутому будинку на Садовій. Там минулого року таке місиво було, що ніхто там жити більше не хоче.

Хлопець почав шукати деталі в інтернеті. Від знайденого він затамував подих.

— Гей, ти ще тут? — крикнув динамік, повернувши хлопця до тями.

— Ти ж читав мій тогорічний твір?

— Так, там щось про вірус було, не пам’ятаю вже.

— Я зараз дивлюся на фото того будинку. Все точнісінько як в моєму тексті. Тіла лежать з відкритими животами.

— Слухай. Може ти писав вже після того, як побачив новини. І вже на основі побаченого створив сюжет.

— Дописував я за день до початку конкурсу, а сталося вже у травні. А в новинах з’явилося лишень за тиждень.

— Ти писав саме про них?

— Ні.

— А імена схожі?

Хлопець не відповів. Відкривши нову вкладку браузера, він шукав новини за іншу дату. Він натиснув на перше посилання зі словом «смерть» у назві та всівся зручніше. Від прочитаного його очі округлилися.

— Ось, позаминулий рік. Двадцяте квітня. Масове вбивство. Вбивця зняв шкіру зі своїх жертв. Десь в той день писав свій текст з таким же сюжетом.

— Та це просто збіг, не переймайся.

— Забагато збігів.

— Має бути якесь пояснення. Може ти пророк. Карти вмієш розкладати? — він видав короткий смішок.

— Мені не до сміху. Що як це сталося через мене?

— Не забивай собі голову.

Зі слухавки пролунав дверний дзвінок.

— Зачекай. Комусь не спиться, — сказав він і, схоже, поклав телефон у кишеню — разом з шурхотінням чулися ритмічні кроки по лінолеуму.

Затамувавши подих, хлопець вслухався до динаміка.

— Ти що, мою адресу вписав? — від цих слів Антона холола кров.

Не встиг хлопець відповісти, як з динаміка почулися глухі удари у двері.

— Антоне, що там відбувається?

— Якийсь чоловік з ножем ломиться, — через тремтіння у голосі важко було зрозуміти відповідь. — Відкривати я, звісно, не збираюся. Його обличчя в крові.

— Я зараз видалю текст. А ти викликай поліцію.

— Ні! — рипів телефон. — Краще відредагуй, — договоривши, Антон поклав слухавку.

Руки тремтіли. Тілом ходили електричні розряди. Він розумів, що треба дуже швидко одним реченням перетворити горор у комедію. Але чи спрацює це?

Потрібне речення знайшлося майже одразу: «Маніяк перечіпається і настромлюється на свій же ніж».

Він пише його, але при натисканні клавіш літери не з’являються на екрані. Схопивши мишку, він намагається рухати курсор — той теж не відповідає.