Про вірність

Він повернувся пізно ввечері. Дружина вже спала, або прикидалася, що спить. Ні двері не замкнула, ні світло в коридорі не вимкнула. Ніби й не чекала. Зайшов тихо, скинув сумку, зняв куртку, вийняв з неї акуратно загорнутий сувенір.

Дерев’яний гребінець з рельєфним візерунком. Гладко відшліфований і досі трохи пахнув перцем. Ніби вже місяць пройшов з того походу на базар у Венесуелі, але запах не вивітрився. Торговець казав — робота шаманів. Курандеро, чи якось так. Мовляв, жінка, якій подаруєш, уже не забуде дарувальника і на інших не гляне. І щось іще, але Костя перестав вловлювати сенс. Механічний перекладач ледь розбирав місцеву говірку. Виглядало незвично — та й годі.

Їй сподобається подарунок — завжди подобались. Маленькі, недоречні, ніби вибачення. Так вона відчувала, ніби подорожує разом. Принаймні переконувала його в цьому.

Вранці її не було. Записка на холодильнику:

«Маю зміну до шостої. Борщ у мікрохвильовці. Гребінець гарний» — аж прикро стало. Пів року не бачились.

Потім він навіть повірив, що все добре. Святкова вечеря на честь його повернення, вино, свічки. І не менш чудове продовження.

А вранці вона витягла з-під ковдри тонку, блискучу руду волосину.

— Це що, Костю? — голос сухий, наче пісок у зубах.

Він щиро не знав, що сказати. Міг би збрехати, міг би переконувати, що це з готелю, з бару, з літака, з кота сусідки — та він, чорт забирай, навіть не пам’ятає, коли востаннє гуляв з якоюсь руденькою кралею. Не те щоб тих краль по портах у нього було мало. Та головне — він ніколи нікого не приводив сюди. Домівка — сакральне. Тут — тільки вона.

Звісно ж, вона не вірила. Гребінець тепер здавався доказом зради, простим відкупом. Не те щоб це насправді було інакше.

Істерика виросла раптово, мов буря. Вона кричала, била посуд. Йому тільки й лишалося, що мовчати. А потім — просто зібрати речі.

До рейсу залишалося три доби, і він провів їх у готелі. Цього разу просто пішов раніше. Наступна експедиція до Антарктиди була всього за три дні.

На п’ятий день плавання — дзвінок. І зразу крик у слухавку:

— Волосся! Знову! У зливі! Так само — руде. І… продукти зникають. Не роби з мене божевільну! Я точно купувала молоко. Два пакети. Залишила один, а ввечері — ні сліду. І хліб. І ключі не там, де я їх кладу. І рушник хтось використовував. Ти що, передав їй ключі?

— Ти серйозно зараз? — голос звучав сипко, втомлено. — Такого маразму я від тебе не чекав. Може, це ти якогось рудого коханця водиш? А тепер на мене свої зради приписуєш?

— Дуже смішно, Костю! Я зміню замки! Не дзвони більше!

Він вимкнув звук на кілька днів. Роботи було багато, та й скоро мав бути перший порт.

Наступного разу вона подзвонила, коли для України була глибока ніч. Для нього — світанок над Лімою. Він щойно вийшов з готелю. Біля нього хихотіла дівчина з пишними стегнами й довгими ногами. Навіть дарувати нічого було не треба — вона й так охоче на нього вішалась.

— Ну що знову?! — він майже гаркнув у слухавку.

— Костю… — голос тонкий і дрижачий. — Вона тут. Або воно. У квартирі. Я у ванній. Замки ж нові, ти ж знаєш… Але я чула — у вітальні… щось… щось ходить. Я ввімкнула світло, але воно згасло. І шум… Костю, я викликала поліцію, але… Я боюся… Я…

— Годі! — огризнувся він. — У печінках у мене вже твої істерики. Я знаю, що ти ревнива, але ці вигадки… Це вже край. Хочеш розлучення? Ну, добре! Буде!

Клацнув на завершення виклику. Усміхнувся своїй новій чарівній супутниці й повів її до бару.

…Він не чув, як задзвонив телефон. Прокинувся вже по обіді — сам, у чужому ліжку, в чужому місті, де повітря пахло лаймом і бензином. Дівчини вже не було.

На екрані — пропущені. Десятки. Один номер — незнайомий. Український. Він зателефонував туди майже машинально, з напівзакритими очима, вмикаючи кавоварку.

— Це Костянтин С.?

— Так. А що?

— Дзвоню з відділку поліції Подільського району. На жаль, маємо повідомити… На виклик за вашою адресою прибув наряд. У квартирі виявлено тіло вашої дружини. Повішене. На люстрі у вітальні.

Пауза зависла задушлива, як день під екваторіальним сонцем.

Костя сів на край ліжка, дивлячись на свої босі ступні. На підлозі валялась його сорочка. На ній — щось тонке й блискуче.

Руда волосина.