Полюс на полюс дає смерть

Посуха.

Шкіра на руках натягується. Сильно. Доводиться розпрямляти пальці, аби зменшити напругу. І кам’яніти: кожен наступний рух може зламати найслабшу ланку.

Але нерухомість більше не рятує. Шкіра всихає, щулиться, обіймає тіло рукавичкою, що зшита на розмір менше. Вже на два…

Найтонша ниточка рветься. За нею ще одна. І ще.

Долоні з тильного боку вкриваються взорами засухи ─ наче розмальовані морозом шибки.

Але твої ─ червоні. Болючі. Щогодини стають химерніше. Ти зойком зустрічаєш кожну нову тріщинку. Вони кривавлять сльозами. Розломи заглиблюються, оголяють червоно-біле нутро м’язів і кісток.

Заливаєш шкіру живильним кремом. Тюбики. Галони. Втрачаєш лік.

Крем не втамує спрагу, не напоїть досхочу. Тільки притишує, маскує. До завтра. Або третього дня.

Втім, байдуже. Зараз тобі легше.

Ти навіть забуваєш про посуху.

Але не назавжди. Бо вона не зникає. Вона ─ всередині тебе. Чаїться. Чигає на слушний момент, щоб повернутися.

Потоп.

Пора міжсезоння скінчилася. І заструменіла вода. Однак не благодатна. Сірчаний хус тече трубами, осідає на перетинках.

Подразнює.

Роз’їдає.

Дратує, дратує, дратує…

Терпіння зривається з ланцюга. Вимочуєш рідину. Витираєш. Пірнаєш глибше.

Й глибше…

Щоб дістатися ядучого джерела.

От би засипати його попелом, закласти камінням, залити бетоном. Щоб ані краплі з нього не витекло.

Але воно надто глибоко. Не дістатися.

Можеш лише боротися з наслідками.

─ Всохни! ─ благають скусані губи.

Якщо не навіки, то хоч доки триватиме життя.

І назавтра знов настає посуха. Однак не там, де ти хотіла.

Зашерхла шкіра кровоточить краплями болю. Від нього не врятуватися.

Сіркове джерело пускає течією світло-бузкові пелюстки свербіжниці. І немає цьому ради.

Хоч білкою крутись у колесі. Хоч в’юном бийся в ополонці.

Усе марно!

─ Минеться, ─ обіцяєш собі.

─ Терпи! ─ наказуєш.

І змушуєш пальці мовчати. Наче стоїш на тонкій кризі. Один жест, одне слово ─ і вона порепається. А під кригою бескид. Холодний чи все ж пекельний?..

Ти знерухомлюєш руки волею. Знаєш, що один маленький крок, ─ і вже не спинишся. Доколупаєшся аж до самого джерела. До нього, як до земного ядра, але страждання додадуть сил. Ти роздереш всі перепони, щоб добратися до цілі.

А що далі?

Вибух і небуття? Хай так, але терпіти вже несила.

Останні жданки поїло.

Ти пхаєш мізинець. Аж по третю фалангу.

Не допоможе?

То, може, хоч стражданням буде край?..