Усі звали його Телемахом

Усі звали його Телемахом. А як відомо, усі — це ніхто.

Сніданок був не те щоб ситним, куриво — не надто смачним. Одяг, старий та зручний, суперечив будь-якій моді, крім хіба що моди чистого розуму, яка давно минула.

У кімнаті темно. Та й у під’їзді морок. Невже ви гадали, що надворі буде краще? Хмари в небі надто вже важкі. Свинець і той легший. Не забуваймо й  про смог, що невпинно виривається з пащі Продуктора. Втім, обережний Телемахів розум не відкидав варіанту, в якому мряка була пеленою перед зором його ображеної душі.

Щойно покинувши печеру, звану будинком, Телемах вітав Око Меркантильного Бога. Старий знайомий зі своїм всевидючим органом. Від нього не втекти. Що більше намагаєшся, то пильніший нагляд.

Тісні й непривітні вулички, що кричать про втрачену славу, ріками стікають до магістральних. Тут править Автобог і його отупілий культ. Такий скромний пішохід, як Телемах, нічого не міг вдіяти з цією потугою. Металевий Самбатіон відкидає його на узбіччя, зване хідником. Ногу — упосліджено. Колесо — возвеличено. Коли б не ці хмари, сонце напекло Телемахові голову. Сьогодні ж його мучителем буде холодний вітер.

За мостом, що навис над щупальцем еманації Автобога, чекає ще кілька вулиць. В одну з них пірнає Телемах. Тут місто яскравіше, сповнене реклами та рекламованого. Тут Меркантильний Бог та його численні сучки насолоджується своїм тріумфом. Їх уколи вже знайомі Телемахові. Він їх більше не відчуває. Єдина, хто хоч трохи хвилює його сьогодні, — Каліфорнійська Блудниця. На цих вулицях не бракує ні її храмів, ні її жриць. Навіть Іштар не була такою розбещеною. І точно не такою скупою.

Сьогодні ця хтива почвара з’явилась перед Телемахом особисто.

— Привіт, Телемаху, — вичавила з себе Блудниця, важко дихаючи. Її роздуті губи та груди, її оголені плечі та живіт, її світле волосся та риб’ячі очі, її прозорий одяг — усе пастка. У чарівний момент коїтусу з цим вампіром пара ніжок, що захищають проклятий плід, затисне жертву, щоб нікуди не втік, а численні пазурі, ікла та жала вчепляться в живу плоть і вирвуть душу. Все, що залишиться нещасному, — марне тіло. Жалюгідне, стражденне тіло, що прагне насолод, яких ніколи не досягне.

Блудниця — зріла і впевнена, як собака-відмінниця у вольєрі. Вона справжня богиня проти непевного Телемаха. Зараз трохи потримає його, а тоді відпустить. Кілька невинних запитань, щоб відчути владу, а тоді прожене його, як Венера, що проганяє кислих мух. Зробить це і далі впиватиметься тупістю своєю та своїх жертв.

Шлях Телемахів лежить далі. Там у котромусь будинку на котромусь поверсі його чекає Обрана. На вулиці — темінь. У під’їзді — темінь. У коридорі — темінь. Це тут його спіткає найближчий ворог та найзліший друг. Єдиний з почвар двадцять першого століття, який дбав про Телемаха. Ім’я йому — Азазель або Тихий Комплекс.

Цей демон — продукт Меркантильного Бога та Блудниці, до його створення доклались Продуктор та Сліпий Вчений. Народили й забули. Знали, що той зробить свою роботу. Він з дитинства переслідує Телемаха. Вилізає зі своєї схованки, скрегочучи волохатими ніжками об стіни та стелю. Щойно торкнеться землі, Азазаль помре.

— Що ти робиш Телемаху? — шепоче він з-за рогу, кидаючи тінь. — Невже ти думаєш, що вона врятує тебе?

Телемах насправді ніколи не говорив з Азазелем. Навіщо говорити з голосом в голові? Та жахливого смороду, відразливого шепоту, скреготу лап було досить, щоб посіяти сумнів.

Там, за цими дверима, чекала Обрана. Вони познайомились в Мережі, розчаровані в коханні, самотні, хтиві. Такими й залишались. Лише зустріч могла змінити це. Та що як усе брехня? Що як реальність не зміцнить, а розтрощить їх?

— Телемаху, не підходь до цих дверей, — шепотів Азазель уже просто на вухо. — Світ тисне на тебе, я знаю. Але ж ти просто людина. Ви самі створили нас і віддалися нам. Ця твоя впертість — це помилка. Невже ти хочеш бути помилкою?

Телемахові забивало подих від смороду. Отруйні жала демона вже впирались йому в спину й загрожували досягнути серця. Що мусить — те буде здійснено.

Тихий Комплекс, лихе поріддя обережного розуму, роздерло Телемаха на шмаття. Він таки відкрив ті двері, але оболонка його була пустою як целофановий пакет. Душі там вже не було. Лише сумнів. Коли побачення скінчилось, Обрана стала незбутньою мрією, спомином, що грів та краяв серце. Шрамом на багатостраждальному тілі Телемаха.