Материнський інстинкт

‒ Та вилазь вже, вилазь!

Кімнату заполонив оглушливий вереск жінки, що відбився від стін, покритих плиткою. Воно ворушилось у животі. Раптом – різкий біль, мовби хтось заліз в неї голими руками, розриваючи зсередини.

Її пальці вчепилися в край ванни, нігті тріснули, а тоді вона почала шалено колотити по своєму надутому животу. Не дивлячись на слабкість, що заполонила кожну молекулу її тіла, жінка знову і знову тиснула скрученими руками на живіт. Під пальцями відчувалися обриси чогось чужого і відокремленого від неї.

Кожен рух збурював її нутро, викидаючи на поверхню слизькі грудки слизу і темні згустки крові. Повітря тхнуло залізом, потом і чимось тваринним – диким, як від розчленованої туші. Ще один поштовх. Тіло розтягувалося й пекло, наче палене вогнем. Між ногами щось проривалося назовні, роздираючи шкіру зсередини.

‒ ВИЛАЗЬ! – вона знову закричала, напружуючи нижню частину тіла, аби тільки все швидше закінчилося.

– Стій, поки рано тужитися! – почувся чоловічий голос, але до вух жінки він долітав ніби крізь товсту вату. Вода плескалась, змиваючи її піт, кров і страх, а між ніг виривався назовні темний струмінь крові. 

‒ Замовкни! – заверещала вона, коли щось чуже всередині зробило поштовх углиб. Не назовні. Ні. Воно не хотіло виходити – навпаки, вгризалося, повзло вище, пробиваючи легені, діафрагму, вповзаючи в ребра. – Ти казав, що воно швидко вийде! Але воно не хоче виходити!

Тіло раптом смикнулося в судомному поштовху. Щось проривалося назовні – але полегшення не було. Її роздирали. У повітрі стояв сморід, наче десь поруч гнило м’ясо, забуте в літню спеку. Обличчя скривилося в агонії. Щелепи зціплені, слина стікала по підборіддю. З рота вирвався стогін – такий низький, тваринний, що здавалося його видає не вона, а щось інше, те, що давно перестало бути людиною.

Їй вчувалося, що дитина всередині сміється.

Перейми йшли хвилями. Кожна – як удар молотом по череву. Стіни ванної кімнати то розширювались, то стискались. До вух долітало огидне булькання ледь теплої води, що збурювалася від судомних рухів жінки. Вона знову сильно тиснула на живіт, наказуючи дитині рухатися до виходу.

‒ ВИХОДЬ ВЖЕ! – жінка знову молотила по животу. Їй було нестерпно ділити своє тіло ще з кимось.

‒ Здається, дитина перевернулася. Я не… не бачу голівки, ‒ у голосі чоловіка чувся страх.

‒ Ти нічого не можеш довести до кінця, ‒ захриплим голосом мовила жінка, піднімаючи руку. – Дай мені ножиці.

‒ Що? Навіщо тобі…

‒ ДАЙ НОЖИЦІ! – її тіло знову вигнулося в судомах, а вода тим часом забарвлювалася в кривавий колір. – Дай мені їх, або я встану і сама візьму!

Нарешті вона відчула під пальцями холодний, рятівний метал. Без вагань, із нечуваною ясністю, вона схопила ножиці й, не гаючи ні секунди, увігнала їх собі в живіт.

Біль став далеким, чужим. Як сон, де ти бачиш себе ніби збоку. Крізь затуманену, брудну поволоку свідомості вона чула чоловічий крик. Він завжди кричить, коли вже запізно.

Його руки тягнулися до неї, сковували, трясли. Але вона вже не була слабкою. В її жилах – лють, у мозку – залитий кров’ю інстинкт.

Вона знову натиснула. Кров хлинула фонтаном, заливаючи все довкола, змішуючись зі слизом, з брудною водою, зі страхом.

Нарешті перейми припинилися. Її живіт, розкритий, мов гниле плодове черево, опадав, викинувши останню хвилю тепла в каламутну воду. Тиша впала раптово, як ватяна завіса. Її порушував лише плескіт крові, що змішувалася з теплим слизом на дні ванни.

Руки жінки витягли назовні синє та бездиханне тільце дитини, обмотане шматками тонкої плівки. Пальці тремтіли, та не від страху – від дикого, тваринного захвату.

Пуповина все ще тягнулася від дитини до відрізаних ножицями шматків її власного м’яса на дні ванни – шматків, що колихались у крові, мов водорості в гнилій річці.

Тоді жінка знову заговорила – голосом, спокійним і ясним:

‒ Ось і він. Материнський інстинкт.