Один, два, три, чорт прийди

П’ятеро дітлахів стояли колом довкруж вирізьбленого на підлозі сигіла, прикувавши погляди до архаїчної книги з бронзовою застібкою. 

Повітря в старій хатині просякло сирістю та гнилою деревиною. Десь неподалік розкочувався гуркіт важких кроків, що невпинно наближалися. Серця калатали гучніше за думки, що їх усі боялися озвучити.

Алінка, поглядаючи на своїх зляканих друзів, вирішила втерти носа хлопчакам, тож першою полізла до книги. Від одного дотику фоліант зашелестів сторінками, зупинившись на необхідному вмісті.

— Що там? — не вгавали дітлахи.

— Це лічилка, — виснувала Алінка, прошмигнувши оком по тексту. — Читати?

— Це єдиний варіант, — озвучив хтось у колі, і всі зосередилися, міцно стиснувши руки одне одного.

— Головне, не відпускайте, — застерегла Алінка й узялася читати. Її палець стрибав з одного друга на іншого.

Один, два, три, чотири, п'ять

Гроби на цвинтарі тріщать 

Шість, сім, вилазить мрець,

І тобі настав кінець.

Палець спинився на Миколці. В його очах відбився жах. Ноги покосилися, він почав падати на коліна, тягнучи інших друзів.

— Тримайте! — кричали дітлахи, проте так і не змогли опиратися силі, з якою Миколка валився до землі. Пальці розчепірилися, і хлопчина зостався сам. З темряви виринула рука. Синя, кістлява. Поміж її пальцями звивалися хробаки. Рука схопила Миколку за кисть і поволокла в непроглядну пітьму горища.

Простір наповнився криком. Діти верещали, осягнувши покарання за розірване коло. А кроки не стихали. Гупали по кам’яній бруківці, підкрадаючись усе ближче.

— Швидше, треба дочитати, — квапила Алінка. Друзі вчепилися руками одне в одного міцніше, ніж будь-коли.

Один, два, три, чотири, п’ять

Кайдани грішників звинять,

Шість, сім, вісім,

А тебе повісим.

Вибір упав на Гришка, наймолодшого. Його подих став важким. Він не міг зачерпнути достатньо повітря. Очі вирячилися та налилися червонцем. Гришка охопив сильний, задушливий кашель, від якого горло дерло до крові. 

— Міцніше, не дайте йому вирватися! — кричали дітлахи.

Утім, Гришко не стерпів болю. Висмикнув руки та схопився за шию, намагаючись скинути з себе уявну петлю. Тієї ж миті пролунав хрускіт, голова безвольно звалилася на плече, а затим і все тіло замертво впало додолу.

Коло звужувалося. Дітей лишилося троє. Вони протирали очі та шмигали носом. А кроки зринали важкими ударами вже прямісінько коло дверей.

— Ну ж бо, зберіться. Ми повинні читати далі, — закликала Алінка.

— Е, ні, — зупинив її Назарчик. — Тепер читатиму я, щоб було чесно.

Один, два, три, чотири,

Чорт підходить до квартири,

П’ятий, шостий чують дим,

Сьомий в казанку згорів.

Погляди впали на Катрусю, на її набрякле червоне обличчя.

— Не здумайте мене відпускати! — прокричала крізь істерику.

— Ми з тобою, Катрусю! — намагалася заспокоїти Алінка, не стримуючи сліз. А їхні руки стиснулися міцніше.

— Що ти робиш? Припини! — гаркнув Назарчик на подругу, яка заходилася тупцяти ногами.

— Я… я… не можу. Пече! Сильно пече! — репетувала Катруся.

— Ти зможеш! Тримайся!

Одначе ноги не слухалися. Вони шпарко тупотіли, мов над розпеченою лавою. Алінка бачила, як ступні подруги червоніють, як шкіра вкривається пухирями. Подразнення швидко ширилося, діставшись шиї та рук. Алінка скривилася. Вона не змогла перебороти огиду та страх, що бридкі, наповнені рідиною пухирі, вкриють її тіло. Алінка розслабила руку та прошепотіла:

— Пробач…

Під Катрусею спалахнуло полум’я. Злякавшись, Назарчик відскочив назад, і тоді ж безжальний вогонь, немовби подих сотні драконів, спопелив їхню подругу.

— Чорт! — мимохіть вигукнув хлопчина.

— Замовкни! Не кажи його і… — Алінку перебив гучний стукіт у двері. — Це він! Швидше, треба дочитати!

— Це ніхера не працює! — заперечив Назарчик, протерши шмарклі.

— Зараз або ніколи! Ти або я. Ну ж бо! Дай мені руки!

Назарчик нехотя протягнув їй долоні, й Алінка міцно ухопилася за зап’ястя.

— Читаймо разом.

Один, два, три, чорт прийди

Хутчіше двері відчини

Четвертий, п’ятий, хоч десятий

Порятунку ти не вартий.

Лічилка обірвалася на Назарчику. Алінка витріщила очі на щось позаду хлопчини.

— Що? Куди ти дивишся?

Назарчик відчув гарячий подих за спиною. Напівобертом глянув на відчинені двері. З темряви виступила рогата тінь, яка вхопила хлопця за шию та здійняла у повітря. Другою лапою встромилась у його плече, а тоді різким рухом відірвала Назарчику голову разом із хребтом.

Алінка, заціпенівши, опустила очі на книгу, де мріли останні чотири рядки.

Один, два, три, чорт прийди

Невинні душі забери

А мене в раби візьми

Я з тобою на віки́.