Пуповина

У моє вухо заверещала дитина. Я скочила у ліжку та рвучко сіла. Пульс бився у горлі, а холодний піт змушував волосся на потилиці їжачитися.

—  Чорт, — я втягнула носом повітря, трусячись, мов у пропасниці.

За вікном ішов дощ, перегукуючись із крапанням крана у ванній. Він дряпав голками мої і без того натягнуті нерви. Зранку треба викликати майстра, інакше цей звук зведе мене з розуму.

Я обережно звісила ноги з ліжка, відчуваючи як висох язик і прилип до піднебіння. Страшенно хотілося пити, але я боялася виходити з кімнати. Боялася проходити на кухню повз ванну.

Скривлене від плачу обличчя досі стояло перед очима. Немовля почервоніло, задихаючись, але продовжувало репетувати у вухо. Його шкіра виглядала несправжньою — якоюсь пластиліновою. Мій живіт скрутило, я безсило обхопила його руками та зігнулася навпіл.

Краплина поту скотилася лобом до вигину носа, сковзнула, і розбилася об дерев’яний паркет.

— Господи, — я затрусила головою, немов це могло допомогти позбутися дитячого плачу. — Іди геть, іди геть, іди геть…

Я повільно звелася, підійшла до вікна й тривожно-рішучим рухом відчинила. У ніздрі вдарив запах свіжоскошеної трави та мокрого асфальту. Дощ омив моє зблідле обличчя, тож я із задоволенням облизала вологі губи. Ковтати стало легше.

Мій погляд прикипів до вуличного ліхтаря. Він світив, немов маяк посеред чорного моря. Один-єдиний на весь провулок. Але щось у ньому змушувало моє серце братися крижаною окрайкою. Щось у тому світлі було темне. Щось, що викликало заціпеніння.

Я подалася назад, не зводячи погляду з ліхтаря. Наступила п’ятою на шторину та перелякалася тріскоту розірваної тканини.

— Бляха, — я зиркнула під ноги та завмерла.

Усе в мені похололо, коли до стопи потягнулася рука із довгими чорними пазурами, гострими, як спиці складеної парасольки. Усіяна рівномірними дірками кінцівка ухопила мене за щиколотку. Крик застряг у моєму горлі, а ноги задерев’яніли.

У наступну мить я впала, ударилася обличчям об підлогу та розбила лоб. Хтось волік мене за ногу кімнатою так легко, наче я була ковдрою, яку поспіхом стягують з ліжка. У спальні з’явився нудотно-солодкий сморід — щось між ароматом материнського молока та плоті, що розкладається.

— Ні! — Я спробувала вчепитися пальцями у паркет, із жахом усвідомлюючи, що заливаю підлогу кров’ю.

Істота утробно загарчала. Дотик холодної глевкої шкіри нагадував тіло утопленика. Вона різко смикнула мене за щиколотку та підняла вниз головою. Її руки були такими ж довгими та худими, як і ноги. І лише величезне черево випирало, неначе нагоєний палець.

— О, Господи, — єдине, що встигла вигукнути я, коли створіння кинуло мене у порожню ванну.

Тяжко дихаючи, немов пробігла довгу дистанцію, я втиснулася спиною у ванну. Тварюка нависла наді мною, роззявивши пащеку, що мала із десяток рядів гострих зубів. Запалі чорні очі ледь вирізнялися серед великих пор, які нагадували темні бджолині соти. Майже прозоре тіло було густе, наче мокротиння, а навколо тонкої шиї переплелася пуповина.

Я розпачливо застогнала. Створіння деякий час стояло нерухомо, а тоді нахилилося й видало звук, схожий на скрегіт нігтя по склу. Усередині роздутого лона з’явилися обриси немовлят, що беззвучно кричали. Невидимі хвилі паніки накочувалися та розбивалися об мої ребра, а нутрощі заливало холодною млістю. Я хотіла кричати, плакати, тікати, а натомість не могла відвести очей з обличчя власної дитини, що розривалася від плачу за прозорою оболонкою.

Істота роззявила рот прямісінько над моїм обличчям і, здавалося, скам’яніла. Лише молоко повільно скрапувало з її довгого чорного язика, змішуючись з кров’ю на моєму розбитому лобі. Крап. Крап. З однаковою періодичністю. Крап. Завжди в одну точку. Крап. Перегукуючись із крапанням того бісового крана.

Тварюка не зводила з мене чорних очей, міцно вхопивши мою голову гострими кігтями. Вона змушувала мене трястися від страху й повільно божеволіти, дивлячись на бліде лице немовляти, яке я рік тому власноруч утопила в цій ванній.