Беладона

Коли минає три місяці поступово починаєш збиватися з рахунку. Спочатку малюєш календар на підлозі під ліжком, а коли закінчується дрібний шматок засохлої глини, яку ти випадково знайшов біля стіни — нічого не лишається, окрім як дряпати на нозі. Проте, і подряпини колись загоюються.

Скільки ти вже тут — не маєш ні найменшого уявлення. Перестаєш слідкувати за днями, як тільки позначка перевалює за рік. Надія зникає разом зі слідами на ногах і вже не пам’ятаєш, як воно — бути ще де-інде.

У невеличкій кімнаті з зеленими стінами постійно пахне трояндами. Ця крамниця з квітами колись здавалася тобі найкращою в місті. Сімейний бізнес, привітна літня пані, ціни нижче середнього й квіти стоять, напрочуд, довше за інші. Аж доки хтось не вперіщить тебе молотком у тім’ячко й не затягне у кімнату, яку раніше ти вважав за комірчину зі швабрами.

Вона приходить тричі на день. Стукає у двері з поваги до твого особистого простору й просовує у віконце тарілку з їжею. Сьогодні на сніданок були білі тюльпани — твої найулюбленіші. В обід пощастило менше — на таці лежало чотири жовтих нарциси, від яких страшенно нудить. Ти вже знаєш, що краще не їсти, а що втамовує голод хоча б на декілька годин.

Вечерю ти чекаєш найбільше. Власниця крамниці приносить курячі сердечка, половину свинячого язика або нарізаний яловичий шлунок. Ти не їв, доки товщина руки не стала меншою за бильце ліжка. Потроху вчився ковтати. І хоча фіалки, троянди та тюльпани не могли повністю перебити смак сирого м’яса — все ж смакувало краще.

— Називай мене «пані», — якось сказала вона, проштовхуючи тарілку з рожевими дзвіночками беладони. — Зрозумів?

— Так, пані, — ти забрав тарілку та вмостився на ліжку.

Від цих квітів паморочилася голова та здавалося, що ти звиваєшся стіною, немов плющ, якого ніколи не куштував. Отрута всмоктувалася зголоднілим організмом, мов вода посушеною землею. Шкіра поколювала, а нігті пекли, наче ти прибив дверима усі пальці одночасно. Агонія шпигала та не давала заснути, аж доки твій мозок не вимикався від виснаження.

Вона змушувала їх їсти. Доки на таці лежатиме беладона, доти не бачити тобі жодного м’яса. Ти намагався вдавати, наче проковтнув дзвіночки, викидаючи їх під ліжко. Але пані завжди довідувалася та просувала у двері додаткову тарілку з отруйними стеблами.

— Як я тебе вчила? — якось запитала вона, коли ти мав нахабність не подякувати за нові дзвіночки беладони. — Ну?

— Дякую, пані, — тихо промимрив ти.

— Не чую, — незадоволено гмикає власниця крамниці.

— Дякую, пані, — кажеш трохи голосніше, відчуваючи, як у тобі скипає лють.

— Не чую! — гарикає на тебе та щодуху пхає тацю у віконце.

Реакція спрацьовує миттєво. Ти хапаєш її за руку й обплітаєш своїми пальцями, що подовжуються, немов стебла рослини. Твої нігті, гостріші за шипи троянди, впинаються у її тіло.

— Дякую, пані! — кричиш, здушуючи її руку.

Вона верещить, а потім обм’якає, наче пелюстки тюльпанів, що вже відквітли. Там, де ще мить тому лежала рука жінки, з’являється стеблина досі невідомої квітки. Ти обережно витягаєш її з віконця й уважно розглядаєш.

Червоний бутон схожий на півонію та ромашку водночас. Пелюстки великі та гладенькі, усипані прожилками, наче курячі сердечка. А пахне… пахне дещо схоже на м’ясо. Тож ти не стримуєшся та кусаєш квітку. І доки ти жуєш рослину, раптом чуєш за дверима знайомий остогидлий голос.

— Не чую, — терпляче повторює пані та забирає з віконця тацю.