Біла кабінка туалету

Він сидів у кабінці туалету. Стримував найбільше не сльози, а страх, який колючками вкривав кожну кісточку його худорлявої спини. Тиша заглушувала навіть дихання та ковтання гіркої слини. Від нервів широко розплющені очі кинули погляд на холодну плитку сусідньої кабінки: коли ж бо він обережно нагнувся, то побачив брудні кросівки Nike, ніби зняті щойно з ніг давно похованого покійника. Ноги тієї істоти стояли непорушно, не ворушилися ані на йоту, але він точно знав: це не чийсь злий жарт, і це ніякий не манекен, не дитяча витівка... Це щось набагато страшніше.

«Треба тікати звідси», – промайнула єдина жива думка серед мерців страху. Цікаво, чи встигло Воно відчути та прочитати думку? Розпороти живіт, повільно-повільно витягнути довжелезні кишки й обмотати ними його в цій кабінці, щоб не втік часом, а згодом опустити головою вниз у смердючий унітаз?

Забувши, як дихати, він покинув свою кабінку. Все? Це все? Серйозно, то примарилось? Це не страшно. Це було зовсім не страшно. Та все ж його ноги пересувалися швидкими кроками темним коридором до білих рятівних дверей, що, наперекір йому, чомусь віддалялися. Клята оптична ілюзія. Прокляті безсонні ночі, присвячені перегляду фільмів Кубрика. Мурашки на його холодній мокрій шкірі ходили не гірше слонів. Нарешті білі рятівні двері проковтнули його. Яке спасіння! Він навіть спробував вичавити із себе усмішку переможця.

Але зачекайте… Чуєте? Ви це теж чуєте? Знову ця бісова ідеальна тиша, яка відбивалася навіть у циркуляції його застиглої від страху крові. Невже істота припинила полювання за ним? «Перенервував, з ким не буває». Закам’янілі плечі знову повернулися в розслаблене положення. По інерції він відчинив двері й відразу пошкодував про свою тупість. Те, що він побачив, змусило зачинити ті бісові білі двері й просто тікати. Істота мала людське тіло, довге каштанове волосся, яке ніби було вшите в обличчя, налите чимось космічним та невідомим. Те обличчя було неприємно вологим і піднімалося з кожним новим вдихом цього здоровезного чудовиська. Крізь брудну футболку виднілися червоні, волохаті, мерзенні руки. Від істоти смерділо тілом, яке вже почало розкладатися десь у торф’яному болоті. Зараз усе змішалося. Всі запахи та відчуття. Страх і відчай на порятунок.

Наляканий чоловік зачинив зі страшенною силою двері, як майже до рівня ока йому встромився іржавий тупий ніж. Його широка зіниця бачила кінчик ножа. Чоловік заплющив очі. Цілий та неушкоджений (поки що), він почав шукати в цій пустій кімнаті вихід. Проте… чи ви коли-небудь бачили, щоб глухий кут мав вихід? Чуєте? Ви це чуєте? Знову тиша.