Шш… Шуп… Шшл…

Шш…

Шуп…

Шшл…

Мені було страшно.

Не тому, що було темно. А тому, що в темряві щось дихало. Повільно. Рівно. Монотонно.

Шш…

Шуп…

Шшл…

Світла не було. Тато сказав, що через бурю. Але буря вже давно минула, а звуки залишилися. Вони не лякали — спочатку. Але не змінювались, ніби хтось спеціально дихав поруч, тихо, у стіну. Іноді — хрипло, ніби задихається. Іноді — довше, ніби затягувався чимось невидимим.

Ми вечеряли при свічках. Потім всі пішли спати. А я лежав і слухав, як щось шепоче в темряві.

Тато пішов перший. Сказав:

— Зараз гляну.

І більше не повернувся.

Мама довго чекала. Потім теж пішла. Тихо. Тільки двері скрипнули. І знову — тиша.

Точніше, не тиша, бо це все ще було там.

Шуп… шш… шшл...

Бабуся встала і сказала:

— Це вже не смішно.

І зникла у темряві коридору.

Дідусь мовчки підвівся і теж пішов. Слідом Настя. Всі. Один за одним.

Я сидів, загорнутий у ковдру. Коридор здавався безкінечним, наче чорна труба. І в ньому — дихало щось велике й спокійне, але воно чекало.

Я затулив вуха. Потім сховався з головою. Але це не допомагало. Бо звуки змінювались.

Іноді вони ставали частими — якби хтось щось жує. Повільно, мовчки, зосереджено. Потім — знову поодинокі шурхоти.

А бувало — чути було чавкаючий звук, ніби хтось всмоктує в себе юшку прямо з тарілки, не відриваючи губ.

Я притискав долоні до вух, але все одно чув. І вже не був певен, чи ці звуки з кухні…

Може, вони під підлогою. А може, всередині мене.

Я боявся. Мені лише п’ять років. Я ще малий для такого.

Потім стало трохи світліше. Не день — ще ні. Але вже сірий ранок повз із-за вікна, і темрява трохи відступала. Світ був ніби вкритий пилом. Звуки не зникли. Тільки стали виразніші.

Я встав, надягнув капці. Пішов до дверей. Сіре світло ковзало по шпалерах.

У коридорі, біля вішалки, стояло щось.

Високе. Темне. Неправильне.

Я не міг зрозуміти, де в нього голова, а де руки. Здавалося, вони росли не там, де мають. І було відчуття, що воно дихає, але без звуку — тільки злегка здригається у темряві.

Мені здалося, що воно дивиться прямо на мене. Що у нього є очі, десь високо, над моєю головою. І ще — що я бачу зуби. Великі. Гострі. Дуже білі.

Я застиг. Не міг поворухнутись. Навіть дихати було страшно.

Тоді за вікном блиснуло світло — і я побачив, що це… татовий плащ. Просто пальто на гачку.

Смішно. Але я не сміявся.

Я пройшов повз.

Не біг. І не повільно. Так, як ходять, коли поруч щось страшне, і якщо зупинишся або глянеш — воно ворухнеться.

Мені хотілось вірити, що то просто татовий плащ, але щось у мені шепотіло: а раптом ні?

Раптом воно тільки прикинулось плащем.

Двері на кухню були прочинені. Звідти долинали звуки. Гучніші, ніж раніше. І ще більш дивні.

Вони вже не шурхотіли, не шепотіли — а тягнулись, розмазувались, змінювались, наче хтось перебирає щось слизьке, м’яке, не людське.

Я не хотів заходити. Але ноги самі пішли далі.

І тоді я побачив їх.

Усі вони були там. Татко і матуся, баба з дідом, і сестричка.

Мені стало холодно. Дуже.

— Привіт… — сказав я.

Ніхто не відповів.

Я зробив кілька кроків.

Тато стояв, спершись на раковину. Мама тримала трубу обома руками. Дідусь щось крутив. Бабуся схилилась над підлогою. Настя сиділа в кутку й дивилась просто на мене.

Очі в них не кліпали.

Кухня була вкрита водою. Вона текла, лилася, сочилась. Але всі стояли, мовчки, ніби намагаються втримати її. Закрутити. Загатити. Але не могли.

Мама підняла на мене очі. Вони були повні... порожнечі. Наче вона бачила не мене — а те, що було за мною.

Я озирнувся.

Там нічого не було.

Я підійшов ближче, торкнувся Настиної руки. Холодна. І мокра.

— Можна я допоможу? — спитав я. Голос мій звучав глухо, немов крізь воду.

Тато посміхнувся. Тільки губами. Очі лишилися порожніми.

— Тримай, — сказав він. І дав мені гайковий ключ.

Я взяв. І став поруч.

Шшл…

Шуп…

Шшл...