Я ЩАСЛИВА

15 травня 2025 року на головному новинному каналі пролунала правда, яку краще було б ніколи не чути.

Орендована студія. Великі софіти, холодне світло, камери, мікрофони. Все готове для ідеального прямого ефіру. Ідеально холодного.

Стоячи навпроти дзеркала, обрамленого круглими лампочками, Летті витирала обличчя серветкою, стараючись не змазати макіяж. Вона виглядала… втомленою. А всередині – порожньою.

Поліція щойно викрила секту. Вони вибрали смерть, аби не видати себе. Всі. Окрім однієї вагітної жінки. Вона вижила лише тому, що її зачинили у тісній кімнаті два на два. Іноді смерть милосердніша за темряву.

Летті була матір’ю. Вона знала цей страх – тримати під серцем дитину й залишитися сам на сам зі світом. Але навіть у найстрашніших снах вона не могла уявити, що пережила ця жінка. І чому саме їй, Летті, довелось ставити їй запитання, які вона не хотіла озвучувати.

Серце наповнив важкий жаль, коли вона вдягнула навушник і почула короткий електронний сигнал.

— Вітаю. Мене звуть Летті Сандерсон. Я журналістка. — Камери ожили. Світло обпалювало очі. Летті дивилася прямо на дівчину. — Ми хочемо поговорити з вами. Розповісти вашу історію. Це може допомогти іншим…

Дівчина мовчала. Жодної реакції. Жодного страху. Жодної напруги. Вона сиділа прямо, нерухомо, з широко розплющеними очима — як порцелянова лялька.

— Ви… вагітна. Це мало значення у вашій організації? Вас хотіли захистити?

Летті відчула клубок у горлі. В навушнику шепотіли: будь сміливішою. глибше. копай.

— Це був мій обов’язок. Я мала народити сина. Гідного продовжити справу мого чоловіка.

Її голос був тихий, спокійний, порожній. Летті затремтіла.

— Пані… як вас звати? Ми… не знайшли документів у вашому житлі…

Дівчина підняла руку, жестом обірвавши її.

— Ніяких імен. Я — лише жінка. У мене не може бути імені.

Голос у навушнику захоплено шепотів: ось воно. ще. глибше.

— А чоловіки?

— Вони — діти бога. Вони мають право на ім’я, на особистість. А ми маємо народжувати їм синів. Не дочок.

Летті закусила губу. Очі її защипало. дихай, — шепотів голос.

— А як… як протікала ваша вагітність? Ви… були впевнені, що це буде син?

Очі дівчини дивилися крізь неї. Порожньо. Лагідно. Жахливо. Вона м’яко всміхнулася.

— Я не проклята народжувати дівчат. Але моя дитина була слабкою. На сьомому місяці він почав битися. Він хотів м’яса. А м’ясо — їжа чоловіків. Нам його не можна. Я закрилася в кімнаті, аби не піддатися. І ми домовилися. Він більше не рухається.

Летті здригнулася. Навушник більше не шепотів. Там стояла глуха тиша. А дівчина продовжувала гладити свій житів так, наче там була жива дитина.

— І… скільки вас було? Невже… батьки не захистили вас?

Дівчина не прибрала руки з живота. Дивлячись просто в очі Летті, вона відповіла тихо, майже шепотом:

— Мій батько зробив мені подарунок на мої п’ятнадцять років. Він подарував мені сина.

Летті здалося, що вона ослухалась. Але голос у навушнику… більше не виправляв. Він просто мовчав.

В голові спалахували різноманітні думки, і одна гірше за іншу. І та дівчина, наче прочитала їх.

− Я знаю, що ви думаєте. Що він монстр і яка я бідна, але я не бідна. Я щаслива!

Вона істерично розсміялась, коли її обличчя почало розтягуватись у викривленій посмішці. Безіменна панянка схопилась за голову повторюючи одні й ті самі слова:

Я ЩАСЛИВА

Я ЩАСЛИВА

Я ЩАСЛИВА

Я….