Метанойя

Дарма ти полізла в цей грот, тобі мама розказувала казки про жахливих почвар, що тут мешкають, але не про тих що поруч. Тебе кинуло у піт, коли склепіння погладило по волоссю, як татова міцна долоня. Повітря пахло гнилим деревом, свинячим салом і терпким страхом – наче та комора, коли вони вперше з твоїм братиком вчили тебе покірності, коли ти посміла розкрити за столом свою невдячну ротяку. Але цього разу не буде комори. Тільки ця чорна пащека невідомості - жива, хтива, голодна.

По щиколотках потягло могилою, і вологі стіни уже облизували плечі солоною слиною. Ти навіть сміялась, пошепки, коли братик плакав, а ти... Ні, зараз не час. В паніці ти збила лікоть, коли позаду почулись його винуваті кроки, по яких ти вже вміла зчитувати настрій й інстинктивно кинулась бігти. Стеля різко пішла вниз, занурила в темряву, змусила впасти на коліна, як він завжди вмів заставити тебе це зробити без слів, не вже і тут все буде так просто? Ти вже майже віриш що ні, і рвешся вперед, ламаєш нігті, залишаючи на стінах бурий розпис, схожий на той, що виводила кочергою на братиковій спині.

«Не озирайся і мовчи, все буде добре», шепотіла собі, це завжди допомагало, сука, це ніколи не допомагало, чого раптом зараз щось зміниться. Татусь знову позаду. Чи це не він, це той, інший. Той, хто прийшов коли ти втомилась ковтати гірку надію дістати чорного язика з роздертої маминої шиї, та він зробив це за тебе, а братика напоїв маминим маковим молочком, яке гамувало її спляче сумління, та не тупий біль у твоїй піхві, і посадив його на ланцюг. «Ти ж хотів бути мужнім, як тато? Саме час».

Грот стиснувся, і твої набухлі соски зашкребли об каміння. Повітря загусло, як кров у маминій розірваній горлянці. Ти заледве протискуєшся, наче викидень після гіркого чаю, якого матуся тобі радила, коли кровотеча не прийшла вчасно, ця потвора на все благословляла. Він мав твоє обличчя, викинутий псам, розрубаний навхрест сокирою. Тою самою, якою інший відрубав братику кисті, завбачливо приготувавши розпечену кочергу. Хто б міг подумати, що в ньому стільки крові, що в тобі стільки сліз, що розпечена кочерга це дитяча забавка? «Будеш слухняним - все скоро закінчиться».

Склепіння давить на лопатки. Ти повзеш на животі. Земля мертвотною рукою лізе в ніс, в очі, в рот. Ти перестала відчувати біль, вкотре. Тіло повзе самотужки, як глисти, що полізли третього дня з мутних братикових очей. Ви лишили його, помирати на ланцюзі. Ви чули, як він гриз металеве кільце, а потім жили на культях, наче скажений пес, викришуючи зуби.

Ти все жадібніше хапаєш повітря. Кожен видих все дужче притискає до грудей могильну плиту. Невже це він позаду, невже ви схибили, ви знали, що буде лише мить шоку, щоб проломити череп, тому міцніше взялись за топорище. Він репнув як гнійний нарив, як твій гімен, як твоє щасливе дитинство, а кров німими силуетами розфарбовувала стіни, після такого не виживають, тоді хто це, що відлунює з тої чорноти, яку ти лишаєш позаду?

Судомні потуги. Печера стискається до розміру дитячої труни. Ти просовуєшся глибше, здираючи з ребер шкіру. Кров тече по стегнах, липка, смердюча, як сім’я, яке витікало з тебе коли вони по черзі доривали твою порубцьовану вагіну, щоб поцілувати в мокру щоку, і ти їм дякувала. Кінець шляху, у темряві ти вдарилась об щось тверде, воно стане плащаницею, від якої відіб’ється твій останній подих, ти з надією озираєшся проміж своїх набряклих ніг.

Там порожньо.

Лише ти.

Ти лишилась наодинці з розіп’ятою правдою.

Рожева піна закипає в легенях. Ще один вдих - гострий, як перший ляпас, безжальний, як байдужий погляд, гарячий і солоний, як рідний ерегований член.

Ти все ще тут.

Земля стискає твоє зболіле тіло. Ти вже частина підземного лона, твого зраненого лона - вогкої, темної, м’якої сповненої спогадами могили.

Ніхто ніколи не заплаче, ніхто ніколи не згадає, вже ніхто ніколи не відтрахає тебе як вперше, з кислим задушливим подихом, зі скрипом роздертої плоті, смородом немитих тіл і рятівного смальцю, як в той найперший раз, коли ти кінчала, єдиний раз, який ніхто більше тобі не подарував, гниди, вони всі здохли, як і ти, чи я.