Квіти для Елоїзи

Кожного року цього дня він купував для неї темно-червоні, кольору засохлої крові, бордові троянди. Це був їхній день, і він ніколи не забував про нього.

Сідав на лавці, чекаючи її приходу.

Вона підійшла, як завжди, тихо, зі спини. Прикрила його очі своїми долонями й шепнула, легенько торкнувшись вустами його вуха:

— Вгадай хто?

— Елоїза...

Тоді вона поклала свої невагомі долоні йому на плечі, ніжно провівши пучками пальців по його небритих щоках.

Він довго сидів мовчки, відчуваючи її – вбираючи в себе її присутність. Тоді зітхнув і заговорив, з болем витискаючи з себе кожне слово:

— Знаєш, я не можу більше так.

Він перевів подих і поглянув на небо. Сірі, аж чорні, хмарини збиралися в високості й сонце, що як завжди, коли він сидів тут, світило зліва від нього, мляво проступало, крізь попелясту поволоку, білуватим кружальцем.

— Я більше не прийду,– видихнув він.

Пальці Елоїзи грайливо перемандрували з його плечей на шию – довгі холодні пальці. І вона стиснула їх. Він намагався пручатися, але невпевнено та мляво.  Її руки тримали його міцно, як лещата й стискали повільно та твердо. Вона вичавлювала з нього життя, своїми красивими білими руками, за рухом яких він так любив спостерігати.

Хрип виривався з його горла, але крик гайвороння, що кружляло над ними, поглинав всі звуки, перетворюючи їх у власне різноголосся.

Він востаннє здригнувся й завмер, обм’якнувши в її долонях. Вона нахилилася, щоб поцілувати його голову, волосся в нього на маківці пахло мигдалем.

Елоїза взяла дві троянди, обв'язані чорною стрічкою, й поклала квіти на свою могилу.