Не чекай нічого, сподівайся на все

О двадцять першій нуль сім задзвонив телефон. Дзвонив старший син, але дзвінок зірвався.

Теплі, світлі вечори зігрівали останні дні літніх канікул, тож мої хлопчики все ще гралися біля школи з однолітками. Отож коли дзвінок зірвався, я гарячково почав набирати старшого сина.

— Алло, пап! Владік упав...

— В сенсі упав?

— Він живий...

— Ви де?

— Тут біля школи...

Поруч скрикнула дружина. Ми щойно прийшли додому з малою донькою та очікували повернення старших дітей. Одразу ж в момент завершення дзвінка я рвонув до школи. В тому, як був — капці, шорти, майка.

"Ні, ні, ні, Господи, будь ласка — ні! — лунала єдина думка в голові, — Тільки б він був живим..."

За хвилину, добігаючи до школи та розштовхуючи натовп, я побачив свого меншого сина. Він лежав на узбіччі дороги біля пластикового манекена, що мав попереджати водіїв про можливість наявності дітей на переході.

Ліва нога була напухлою на стегні та неприродно вивернута, п'ята розірвана, обличчя в крові. Намагаючись якомога менше рухати його тіло, я сів поруч та обережно перемістив сина до себе на ногу, тримаючи його в руках. Земля була холодною.

Син дивився на мене не розуміючи:

— А що сталося?

— Ти впав.

— А який сьогодні день?

— Четвер, двадцять восьме серпня.

— А коли в школу?

— В понеділок.

— А що сталося?

— Ти упав.

— А коли в школу?

— В понеділок.

— А що сталося?...

Питання повторювалися що пів хвилини. Больовий шок та амнезія стирали його відчуття болю та мої відповіді. Жоден зі свідків не наважувався розповісти про злочин. Мало того, перше, що зробив злочинець — це викликав своїх рідних, які забрали його мотоцикл та почали розповсюджувати брехливу інформацію про те, що сталося. Я чув, як ті покидьки відверто брехали усім, що то я, батько дитини переніс мого хлопчика з дороги на узбіччя...

Саме так розпочалося життя ДО і ПІСЛЯ. Пекло й боротьба за життя й здоров'я сина на роки. Зламане життя, вкрадене дитинство, неймовірний опір правоохоронців у розслідуванні справи — з метою вибілити злочинця.

Той покидьок — "золота дитина", до речі переміг — зручно мати родича в погонах, справу зупинили на гальмах. Ми ж, полишили те бажання справедливості, зосередившись на житті та здоров'ї сина.

Довгий та пекельний шлях — не чекаючи нічого й сподіваючись на все...