Дзвінок із труни

Джеймс втомився після важкого робочого дня, тому вирішив лягти спати раніше. Годинник на приліжковій тумбочці показував 2:33. Раптом у тиші пролунала знайома мелодія дзвінка з мобільного. Джеймс неохоче прокинувся й намацав рукою телефон. Натиснув зелену кнопку відповіді.

— Алó... — сонно пробурмотів він.

— Джеймсе... Джеймсе... — тривожно залунало з того боку.

— Хто це? — Джеймс здригнувся. Було щось моторошне в тому, як вимовили його ім’я. Майже третя година ночі. Хто міг дзвонити в такий час?

— Джеймсе, це я... Допоможи мені... Я благаю... Я н-не знаю, де я... Мені... мені майже нічим дихати... — хрипкий, задушливий чоловічий голос лунав з трубки.

Раптово зв’язок обірвався.

Джеймс Вестон прищурив очі, глянув на яскравий екран мобільного й побачив, що дзвінок надійшов із невідомого номера. Він набрав його знову, але у відповідь — лише довгі гудки. Без відповіді.

— Напевно, чийсь дурний нічний жарт... — пробурмотів Вестон і, не надаючи значення почутому, вклався знову у ліжко. Телефон завібрував від повідомлення. Знову від невідомого абонента.

Він натиснув на екран. Повідомлення складалося лише з кількох коротких фраз:

«Де ти? Мені так лячно. Допоможи.»

— Що за чортівня? — пробурмотів Джеймс, знову сівши на ліжку. Він втупився в набір цифр, що мерехтів на екрані: 38.9717, -95.4520. Дивне форматування… — Це ж... координати? — тихо озвався він сам до себе. Скопіював їх і вставив у пошуковий рядок. Результат показав: Кладовище Сталл, Канзас.

Вестон швидко глянув на фото: зарослі могили, розбиті плити, напівзруйнована капличка, що хилиться вбік. Під зображенням був короткий опис: «Одне з семи воріт до пекла. Легенди стверджують, що тут зникають люди...»

Раптом знову пролунала мелодія дзвінка. Вестон без вагань взяв слухавку. На іншому кінці лінії почувся лише хрип, потім стогін, який переріс у плач.

— Вони м-мене ї-їдять... Я відчуваю ї-їх у своїх м’язах... — голос був майже нечутним. — Я так шкодую про те, що зробив... — дихання хиталося, перед тим як знову залунали жахливі слова. — Я не відчуваю своїх ніг, Джеймсе. Ці потвори зжирають мене... вони розривають мене зсередини...

У трубці почулося щось схоже на плач — глибокий, надривний, майже тваринний. Наче людину рвало навпіл між болем і безумством. Він клекотів, хрипів, задихався власними словами, а потім — тиша. Різка. Мертва.

Дзвінки продовжувались більше місяця. Щоночі — один і той самий номер. Один і той самий голос. Моління про допомогу, нелюдські хрипи, іноді — крики, від яких холола кров у жилах. Джеймс Венстон звертався до поліції, але там лише розводили руками: «Вибачте, сер… Ми, нажаль, не можемо допомогти».

Одного дощового вечора Джеймс вирушив на кладовище з лопатою. Він шукав те, що спонукало його поїхати за координатами. І ось, серед зарослів і поховань, він знайшов могилу без жодних написів. Як тільки він опинився на місці, телефон завібрував: «Не стій! Допоможи мені! Боляче!»

Джеймс важко дихав, суцільно змочений дощем, що пролився безперервно, намочивши його до нитки. Лопата важко входила в землю, з кожним ударом ковзаючи через мокру землю. І ось, нарешті, лопата клацнула по кришці труни. Серце Джеймса прискорилося.

Із зусиллям Джеймс підчепив кришку труни — волога деревина не піддавалась одразу, та зрештою вона скриплячи відчинилась. Усередині лежало тіло: його обличчя напіврозкладене, з посинілою шкірою і проваллям замість рота. М’язи навколо очниць повільно точили білі личинки, що копошились у гнилій плоті. З рота сочилась густа темна рідина. Джеймс завмер — горло перехопило, наче хтось стискав його зсередини. Він дивився в обличчя мертвому... собі.

Джеймс задихався. Кожен вдих ставав мукою — повітря не вистачало, ніби щось важке тиснуло на груди. Шлунок вивернуло, його вирвало просто на мокру землю. Зір затуманився, світ захитався, наче реальність зрушила з місця. Серце гупало, мов шалене, і в той момент — усе змінилося.

Він кліпнув. Навколо — темрява. Густий морок, що лизав обличчя з усіх боків. Він спробував поворухнутися — марно. Тісно. Занадто тісно. Руками намацав дерев’яні стінки з усіх боків. Над ним — кришка. З-під нігтів потекла кров, коли він почав дряпати її. Паніка захлинула.

— Хто-небудь! Допоможіть! — заволав він, зриваючи голос.

Земля глушила крик. Благання тонули у тиші. Лише глухий тиск і відлуння власного жаху всередині труни.

Він був усередині. Похований. Живцем.