Засувка

У дверях була засувка.

Звичайна металева засувка, стерта від років — трохи іржава, трохи хитка. І все ж саме її Микола перевіряв щоночі.

Не замок, не сигналізацію, не вікна — засувку.

Він жив один після того, як Ліля зникла. Пішла з речами. Чи то втекла, чи пропала — поліція так і не з’ясувала. Сказали: «Може, депресія. Таке трапляється». Але не з Лілею. Вона була жива, як весна, сміялася навіть тоді, коли не було чим платити за газ.

Після її зникнення Микола не міг спати. У перший же вечір, коли залишився сам, щось постукало у двері о 3:33.

— Ліля? — прошепотів тоді.

Відповіді не було. Тільки тінь, що зникла зі скрипом. З того часу він став замикати засувку. Не на замок — на засувку. Бо був певен, що замок не допоможе.

Одного разу він забув. І знову — стукіт, але вже не у двері. У стіні щось чухалось, дихало, хихотіло. Увесь наступний день на стіні залишались дрібні подряпини, схожі на слова. Він не міг читати їх — то були не літери, а якісь спіралі.

Він почав фотографувати ті подряпини. Але на знімках не було нічого. Лише стара шпалера з вицвілими квітами.

Минув рік. Микола майже навчився з цим жити. Засувка — частина ритуалу. Закрити її. Перевірити. Ще раз. І ще.

— Ти параноїк, — сказав колега на роботі.

— Може бути, — знизав плечима Микола.

Але вночі, коли в домі все затихало, він чув, як щось підкрадається до дверей. Нюхає. Прислухається.

Одного разу він заклеїв шпарину між дверима і підлогою. І почув, як воно дряпає пальцями по стрічці, мов розгублене. Шалено дряпає.

Потім стало гірше. Воно почало говорити:

— Відчини, Ліля вдома.

Голос був її. Той самий ніжний голос, яким вона кликала його з кухні. Але в ньому була… хрипота. І щось іще. Ніби Ліля проковтнула бджолу.

Микола не відповідав. Він сидів на підлозі з кухонним ножем і молився.

Після ще одного такого «голосу» він звернувся до священника. Старий отець Данило вислухав, перехрестив і спитав:

— Засувка дерев’яна чи металева?

— Металева.

— Добре. Не міняй її. У ній сила. Вони бояться заліза.

— Хто — «вони»?

— Якщо почнеш питати, вони зрозуміють, що ти готовий слухати. Не питай. Закривай.

Тієї ночі засувка не працювала. Просто заїла. Він смикав і смикав її, але без результату. І вже в думках попрощався з життям, коли вона клацнула.

Рівно о 3:33 двері здригнулись.

— Микола, відчини, я замерз і в мене холодні руки…

Того разу голос був не Лілін. Це був голос священника.

Вранці на стіні з’явився напис, цього разу людськими літерами: «Ти вже відкрив. Просто ще не знаєш цього.»

Наступні ночі він не спав. Слухав, як отець Данило і Ліля говорили за дверима своїми хриплими голосами.

Одного ранку на килимку, після короткого сну, він знайшов фото Лілі. Усміхнена. Але рот — розмитий. На звороті: напис: «Відчини.»

Цього ранку він вирішив: просто хтось його лякає. Він почав розбирати двері. Спочатку замок. Потім лиштву. Далі — фанеру. Шукав прихований механізм. Вхід. Отвір. І ось — знайшов: у деревині між шарами був тонкий канал, який ніколи не мав існувати. Він ішов углиб стіни, темний, ніби хтось вигриз його зсередини. Микола закрив отвір піною, забив дошками. Тієї ночі — спав спокійно.

Але на ранок засувка лежала на підлозі, а на кухні — чай. Теплий. В Ліліній чашці. Наступної ночі він знову не спав. Сидів з ножем і чекав.

О 3:33 — дзеркало на стіні запотіло. На ньому з’явився напис: «Я скучила.» А тоді — кроки на кухні. Тихі, але чіткі.

Він пішов туди. За столом сиділа Ліля. Спиною до нього. У халаті. Волосся мокре.

— Я зробила чай, — сказала вона. Голос — майже її.

Микола підняв ніж.

— Ти не Ліля.

Вона повернулась. Обличчя — розмите. Очі — глибокі западини. Рот — вивернутий, ніби розрізаний. Але вона усміхалась.

— Ліля не змогла повернутись. Тому я прийшла замість неї.

І в той момент вхідні двері гримнули. Засувка клацнула. Він кинувся туди — та дверей більше не було. Лише стіна, на якій написано: «Тепер це мій дім.» А на кухні вже кипів чайник. Дві чашки. І тінь за столом, яка мала два обличчя. Його і її.