Під шкірою

Максим повернувся пізно: ліфт у будинку не працював, і це здалося поганим знаком. Довелося пішки чалапати на 27 поверх. «Принаймні, без брудних кнопок сьогодні».

Тричі перевірив замок. Раз — натиснув на клямку. Двічі — смикнув. І ще раз, для певності. 

«Спокійно. За-чи-не-но. Ніхто не зайшов», — переконував себе Максим, не зводячи очей з дверної ручки. Тоді заштовхав на взуттєву полицю кросівки, зігнувшись так, щоб випадково не торкнутися підлоги рукавом.

— Люба? — гукнув. — Мартусю! Я вдома.

Тиша. 

«Вона просто в навушниках, — видихнув Макс, — ну нічого. Спершу ванна».

Вимикач, двері, кран — усе відчиняв серветкою, аби ненароком не замастити квартиру мікробами.

Він почав мити руки.

Раз.

Два.

Вісімнадцять.

«Недостатньо чистий».

«Це просто нав’язлива думка, Максиме. Ви не заражені, все під контролем», — так казав лікар. Звісно, легко було йому казати, адже у нього завжди були аж занадто чисті рукавички, хай навіть очі — брудні й хитрі.

«У вас обсесивно-компульсивний розлад.  Це на раз-два вирішується терапією і венлафаксином. Пийте систематично і вам покращає».

Максим бачив, як губи лікаря розтяглися в професійній посмішці, як він повільно ковтав слину, виписуючи рецепт, співчутливо плескав по плечу, наче дійсно дбав про пацієнта, а не обирав в голові напрямок чергової відпустки за отримані гроші.

«Це просто твій хворий мозок. Мий руки і думай про щось інше. Що приготувати на вечерю?»

Мильна піна уже вилізала з раковини.

Тридцять.

Тридцять шість.

Сорок два.

Спершу між пальцями. Далі тильна сторона, долоня, під нігтями.

Лікар казав ігнорувати дії, не думки. Казав чинити опір, навіть дав візитівку хорошого психотерапевта. Максим викинув її в перший-ліпший смітник. Він же чоловік, не витрачатиме гроші на теревені — таблетки й так йому допоможуть.

«Дідько, про що я думаю? — Максим опустив очі на раковину, картаючи себе за те, що відволікся. — Доведеться почати наново».

Засвербіло коло нігтя вказівного пальця. Максим потягнувся, щоб почухати і застиг. Шкіра не просто трохи лущилась, як зазвичай, а по-справжньому злазила. Гаряча вода лиш більше подразнювала дерму.

«Перестарався», — зрозумів Максим і поспішив закрутити кран.

Він витер руки чистим рушником і нудота підступила йому до горла, коли він побачив шматки шкіри, прилиплі до махри.

«Боже, що зі мною?»

Повільно, з жахом, він торкнувся вказівного пальця. Злегка потягнув задирку — і шкіра зійшла легко, мов погано приклеєний латекс, відпадаючи з усіх боків.

«Ні. Блять. Господи», — Максим спробував затримати решту пальця, та вона елегантно зісковзнула, мов рукавичка, оголюючи пульсуюче брудне м’ясо, вкрите кров’ю.

І в ньому щось ворушилось.

Судини звивались, мов хробаки. 

«Це не я. Це не я. Це не я».

— Ма-арто?.. — спробував гукнути Максим, але жалісно мекнув щось тихе натомість. З-під м’яса руки проступила темна, хітинова кістка, вкрита тріщинами. 

Під його шкірою був хтось.

Чужий у його організмі.

Паразит? 

Максим смикнув кран так сильно, що той ледь не відірвався. Відкрутив кришечку мила з гидким запахом цитрусу і схопив мочалку.

«Це брудне створіння — в моєму тілі. Я мушу його вимити, мушу зупинити зараження».

Максим узявся терти кисть з усіх сил, тоді перейшов вище — до передпліччя. Вологе м’ясо відшаровувалося повільно, подекуди сочився гній.

«Недостатньо. Не рахується. Треба повторити все знову», — гарячково думав Максим, зриваючи сорочку.

Він притулив мочалку, з якої ще звисали шматки плоті, до потилиці, інтенсивно зашкрябав, а тоді зупинився.

«Я ж не прополоскав її навіть! Я щойно розніс цю заразу!»

«Господи, та заспокойся. Що ти робиш? Нема в тебе нікого під шкірою, це просто твоя хвороба», — проривався з-поміж інших голосів в голові той, що належав лікарю. 

Це була брехня.

«В моєму тілі присутнє щось чуже. І ти знав це з самого початку, сволото. Виписав мені ті таблетки, щоб я...»

З потилиці заструменіло щось тепле і металеве.

Максим у відчаї скрикнув, тоді затулив рота обдертими рештками руки і кинувся вперед, проломлюючи дзеркало чолом. Навіть відображення належало не йому. Воно було чорним і рогатим, з численними ротами та очима. «І я щойно випустив цю істоту назовні».

— Це моє тіло! Забирайся, воно мо-о-є! — ридав Максим, продовжуючи в агонії смикати мочалкою, доки черви виповзали з-під його повік.

Коли він закінчив, з щілини під дверима ванної кімнати поволі витік чорний слиз.