Дідько, як я хочу додому!

Голосна компанія друзяк розбрелася по своїх асфальтованих дорогах. От тільки знову їй довелося йти додому самій. Наручний годинник показував без двадцяти опівніч. Весняний пізній вечір не схожий на якогось монстра, до того ж її поганий зір додавав повітрю кінематографічного шуму. Чим далі її тінь віддалялася від центру та безпечного світла, тим менше ставало людей.

— Йо, музла не буде?! — дівчина потрусила своїми маршалами, ніби це поверне в них життя.

«Незвично йти додому без музики. Тиша. Боже, яка жахлива тиша. Все поснуло мертвим сном». Нічого, вона просто прискориться і не буде думати ні про що погане.

«Головне правило усіх жахастиків — не озиратися, і все буде добре», — дівчина посміхнулась. Стало спокійніше. Аж раптом здійнявся жіночий крик. Швидкий і дуже колючий.

— Ой, мамочко! — з повітря зникли романтичні зернятка. Темна вулиця набула нудотно-зелених відтінків. Каштани, які вранці були красивим тунелем, зараз нагадували високих велетнів, готових натикати мерців на своє гілля, щоб лякати ними живців. Земля під ногами раптово пом’якшала, стала ідеальною, щоб рити могильну яму, а декоративне каміння перетворилося на похилі пам’ятники.

Враз холодний вітерець здув розбурхану уяву бідолашної. Перед очима знову була та сама вулиця. Кілька вікон у старих австрійках ще досі світилися. «Нумо швидше, дівчинко! Ще трішки — й ти вдома. Головне — зайти в браму, і все, безпека. За сміливість ми дозволимо собі з’їсти той батончик, що лежить за вівсянкою…» — такі дитячі думки насправді були відвертанням від потвори, яка повільно лізла в її свідомість і жадала поласувати її мозком.

Дівчина продовжувала свій шлях додому. Двічі перейшла порожні втомлені від денної суєти дороги. Далі йшла вулицею тільки прямо. Десь у віддаленні залізничного району міста чувся потяг — бабця казала, що це до зливи. Крик? Мабуть, то все її розбурхана уява, їй здалося. Повз промайнула чорна автівка. На мить їй знову стало страшно, але машина швидко зникла за рогом.

«Дідько, як я хочу додому!» — думка всередині її голови просто волала. Залишалося зовсім трішки до такої рідної брами, але саме останні кроки були найповільнішими. Здавалося, чим швидше вона йшла до свого будинку, тим далі він віддалявся. На сусідній вулиці гуляли бродячі пси — вона ніколи їх не бачила, але ті не дуже проявляли до неї інтерес… поки що. Ну все, вона зайшла до брами.

«Ха-ха, ну хто б сумнівався, що та стара шкапа її не зачинить? Боїться, що її вкрадуть, дурне та стар…» — на мить ключі заклинило. «Ні, це прикол, чи що? Завжди ж виходило, а зараз — нє?!» — тіло дівчини оніміло, а руки стали дуже важкими, через що замок довго не піддавався.

Нарешті брама проскрипіла свою жахливу рапсодію. Знову почувся жіночий крик. Дівчина впала перед брамою. На її голові виднілися сліди щелеп. Та потвора все-таки поласувала десертом на ніч. Наступного дня знову були крики — цього разу сусідки, бо дикі собаки залишили від тіла лише понівечений тулуб.

— Агов, ви щось чули? — запитав хлопець у своїх друзів, які поверталися із прогулянки. — Ніби хтось кричав?

— Чувак, тут неподалік, років, може, 15 тому, один маніячело дівчину вкусив. Батя казав, що треба завше вертатися додому не пізніше десятої вечора, бо, тіпа, привид тої покійниці ходить вулицями й шукає свій дім. Якщо когось зустріне — вкусить.

— До смерті?