Нарешті я вдома

Відтоді, як він з’явився в нашій сім’ї, я боюся.

Страх поселився в домі, мов зимовий протяг – невидимий, але відчутний у кожній шпарині. Я благала батьків не забирати його з дитбудинку. Плакала, кричала – не зі злості. Просто щось у ньому від самого початку здавалося неправильним.

Але хто мене слухав? Я – всього лише дитина.

Тепер він тут.

І щоночі я чую той самий скрип. Тонкий, обережний. Десь біля моїх дверей. А потім – кроки. Він знає, що я не сплю. І робить це не вперше.

Я лежу нерухомо, стискаючи простирадло, поки ті кроки не зникають у темряві. Але відчуття його присутності не минає. Наче він залишає по собі тінь.

Сьогоднішній ранок – інший. Я відчула це ще до того, як розплющила очі. І серед напівсну, ще лежачи в ліжку, мене пронизала одна-єдина думка: мама не прийшла мене розбудити.

Я різко сіла та прислухалась. З кухні не долинало ні звичного бряжчання каструль, ні татового наспівування. Навіть пес надворі мовчав.

Тиша. Занадто густа, майже фізична.

Я сповзла з ліжка й босоніж підійшла до дверей. Тут до вух долинув тупий звук, а тоді почувся жіночий крик. Долоні вологі, серце стукає аж у горлі від дикого передчуття.

Ще один удар. Глухий.

А тоді – татове болісне бурмотіння.

Я ковтнула повітря, яке здалося різким і колючим. Зібравши залишки сміливості, торкнулася дверей. Вони прочинились зі знайомим скрипом, але звук прозвучав якось надто голосно. У відповідь – приглушене схлипування.

Я ступала м’яким килимом, рухаючись на шум, аж поки не вийшла на кухню. Мої батьки сиділи за столом. Перед ними – кілька ножів, що моторошно виблискували в ранковому світлі. А він стояв поряд.

Мама тремтіла всім тілом. Плечі здригалися в такт риданням. Вона стиснула праву долоню так міцно, аж пальці побіліли.

– Доню, тікай, – прошепотіла мама. Її голос зламано скреготів.

Аж тут він всміхнувся до мене.

– Ні, сестра залишиться з нами. Я підготував для неї головну роль у цій виставі.

Я затремтіла, коли його очі пильно зиркали на мене. Він бачив мене наскрізь.

Батько сидів спиною до мене. Не рухався, не озивався. Я підійшла ближче й обережно торкнулася його плеча. Тіло хитнулося, і моєму погляду постало його обличчя. Залите кров’ю. Темний язик стирчав з-поміж розтягнутих губ, немов хтось вирішив назавжди заткнути його для всього світу. Очі залишалися відкритими. І в них блищали сльози.

– Ти вирізав йому язика? – мене це обурило.

– О, ні, – він відмахнувся, – лише трохи надрізав.

І м’яко підсунув батька на стільці, як дитину, що заснула за вечерею.

Мама не відводила очей. Її погляд сіпався – від мене до нього, і знову до мене. Лише зараз я помітила, що на її правій руці бракувало двох пальців, а нічна сорочка аж чорніла від крові.

Мене обдало холодом. Чому я не побачила цього раніше?

– Я не скривджу сестру, – промовив він, дивлячись просто мені в очі. Його голос був тихий, теплий. – Вона особлива.

Він узяв зі столу кухонний ніж. Його лезо виблискувало червоним. А тоді простягнув його мені руків’ям уперед, немов запрошуючи. Перевіряючи.

Справді, відтоді, як він з’явився в нашій сім’ї, я боюся.

Але не його.

А себе.

Мої пальці обхопили руків’я ножа. Воно було ще тепле. Ніби чекало саме на мене. І нарешті я відчула владу і захват.

Хижацький.

Глибокий.

Тваринний.

Наче всередині мене щось довго спало – але не мирно, ні – воно чатувало. І ось, зрештою, прокинулося.

Я глянула йому в очі – і страх зник. Натомість в животі затріпотіли метелики – темні, гарячі, з чорними, обгорілими крилами.

Брат широко усміхнувся, киваючи.

– Тоді берись за неї, а я покінчу зі старим, – і радісно додав, беручи в руки ще одного ножа: – Нарешті я вдома, сестро.