Тиша

Село Марівка лежало в улоговині, де тумани не розсіювались навіть удень. Колись тут жило багато звірів — хом’яки, капібари, зайці. Але тепер — лише кілька хатинок, що стирчали серед очерету, мов розламані труни.

Хрумко приїхав сюди по речі свого померлого діда. Старий мешкав у занедбаному будинку на краю села. Сусіди говорили про нього неохоче. Мовляв, дід щось знайшов у лісі, щось не для хом’ячих очей, і однієї ночі безслідно зник.

Мара, місцева голова селища, зустріла Хрумка біля зупинки. Вона була кремезна, мов старий дуб, і мала дивний, спокійний монотонний голос.

- Ваш дід... часто розмовляв сам із собою, — сказала вона дорогою, ніби між іншим. — А, і після заходу сонця, краще не виходьте з будинку. - додала вона за деякий час.

- Невже у вас завелися зграї комарів? - спробував пожартувати хом’як й одразу зустрівся з крижаним поглядом Мари.

- Якби ж то! — відповіла капібара й відвела очі, які беземоційно дивилися у нікуди.

Хата діда була похмура, але всередині пахло м’ятою і попелом. Хрумко знав про дерев’яну скриню під підлогою. Колись дід вечорами діставав її та показував малому книжки та інші речі звідти. Цього разу там лежали подерті щоденники, іржаві ключі й обвуглений свисток. У щоденнику один запис був обведений тричі:

 "Я бачив їх. У темряві. Вони не говорять. Не мають очей. Але знають, коли ти дивишся. Тиша — це не порожнеча. Це шепіт."

Вечоріло. За вікном густішав туман, наче хмара вовків враз набігла на селище, і Хрумко, неочікувано для себе, помітив, що в ньому щось ворушиться — повільно, ритмічно, ніби хтось ходить колами навколо хати.

Тієї ночі хом’як чув скрип. Спершу думав — вітер гуляє, бо де-не-де виднілися щілини, але потім почув плескіт. Він лунав із шафи.

Хрумко відчинив дверцята. Порожньо. Але вода… Вода стікала з полиць, немов би хтось там щойно приймав душ.

На ранок він пішов до Мари.

- Ви казали про тишу. Що це значить?

Капібара подивилась на нього, мов намагалася просвердлити його наскрізь своїми ясними очима.

- Є місця... де шум — це захист. Якщо чуєте тишу, біжіть. Бо це значить, що Вони поряд. І Вони голодні.

- Вони?

- Колись тут був ставок. Глибокий, чорний. Коли його осушили, і деякі з тих, хто спав на дні... прокинулись. Вони не бачать, не мають нюху, не чують. Але вони відчувають, коли ти мовчиш. Тому у нас в селі ніколи не замовкають годинники, радіо, навіть півні кричать безперестанку.

- А чим вони небезпечні?

- Вони поглинають. Але не тіло. Згадку. Особистість. Вони залишають порожню оболонку, яка не знає, хто вона. Просто перестає бути собою. І вже ніколи не озветься.

Хрумка пересмикнуло. Напевно, ці потвори поглинули і його діда, тому про його смерть нічого й невідомо… Завтра ж він їде звідси, найпершим автобусом.

Тієї ночі знову прийшла тиша. Радіо замовкло. Годинник зупинився. Півні замовкли.

Хом’як лежав під ковдрою й тремтів. Раптом знову почувся плескіт, але не з шафи.

З-під дерев’яних дощок з гучним плескотом виринуло щось безформне. Воно не мало шерсті, лише слиз і крихітні лапки, мов у таргана. Його “очі” — два порожні отвори. І з кожним його кроком світ ставав... глухішим. Звуки щезали, а життя, немов зупинялося.

Хрумко витягнув з-під подушки свисток — той, обвуглений. Дмухнув. Повітря здригнулося. Світ навколо загудів, створіння завмерло — і, здавалося, розтануло у повітрі. Свисток розсипався попелом. Звуки поступово поверталися. Але… щось було не так.

Годинник ішов у зворотному напрямку. Радіо шипіло, але замість знайомих голосів — шепотіли чужі, беземоційні уривки думок. І Хрумко раптом зрозумів: він не пам’ятає, як звати його маму, не пам’ятає запаху домівки, не пам’ятає смаків.

На ранок він зібрав речі — машинально, мов уві сні. Вийшов з хати, навіть не зачинивши двері. Підійшов до Мари, але коли та подивилась на нього, сумно похитала головою і прошепотіла:

- Пізно.

Він хотів щось сказати, але не міг. У голові було порожньо. Лише тиша. Він більше не пам’ятав, як говорити, що таке слова, що таке літери.

Хрумко пішов з села. Його тінь повільно зникала у тумані, а в слід йому, з хати діда, потягнулася друга — слизька, безформна сіра постать, яка залишала по собі мокру доріжку.

Тепер Вони йшли поруч. І вперше за багато років у Марівці замовк навіть вітер.