Вічний Вертеп

Зима, як Божий суд, приходить зненацька. Вона ніколи не мандрує сама, бо щойно на небосхилі спалахують холодні зорі, сутінки пронизує промінь Капелли, головного світила у сузір’ї Візничого. Він і вказує невидимий маршрут купці мандрівників, які неквапливо заходять в село. Зветься той гурт Вічним Вертепом, і бояться його більше, ніж вовків чи вогню. Бо коли він з’являється, то забирає з собою людське дитя. 

Я думав, то казки. Аж до тієї ночі.

Мені було одинадцять, коли я почув за вікном вертепні дзвіночки. Хутко заскочив у чобітки, накинув на плечі куртку і вистрибнув за поріг. Десь у темряві лунали голоси — глухі, мов з музичної шкатулки, яку мама заводила перед сном. Старі люди шептали, що раз на рік, перед Різдвом, вулицями ступала химерна процесія, і тіні від неї довші за людське життя. Вони казали так, щоб залякати дітей. Але мене вабив чарівний дівочий голос, що наспівував пісню, яку до того ніколи не чув, але звідкілясь знав. Я визирнув з-за хвіртки: до мене йшла коляда у маскарадному вбранні, з масками на обличчях.

І ось я вже стою поруч з ними і несу зірку. Велику, дерев’яну і стару, як світ. Вона пульсує в моїх руках, як серце. Дівча, зодягнене у козячий кожух, шепоче мені на вухо, аби я не дивився вверх. Зірка всмоктує душі, і те, що може визирнути звідти, здатне вивернути свідомість. Але світило таке яскраве, і мені важко стриматись. Я кидаю погляд вгору, зовсім короткий, і бачу не світло, а темну безодню. А в ній — усіх нас.

І кожен — з іншого часу.

Парубок у козачому вбранні.

Дівчина у червоній хустці з рогами на голові.

Хлопець у військовому бушлаті.

Близнюки в картатих піжамах.

А поміж них — я.

— У твоїх руках вічність, — каже дівчина-коза. Це Марічка. У 1963-му вона верталась з уроку співів і щезла.

— Ти щасливий і проклятий водночас, — шепоче Орест, одягнений у ті самі шаровари, які тато купив перед тим, як відвезти сина в січовий курінь.

Ми ступаємо снігом, не залишаючи за собою слідів. Співаємо про народження дитини, якої ніколи не існувало. Проходимо крізь двері, які були закриті на два замки. І в кожному домі хтось прокидається, але не встигає нас побачити. Бо для людини мить — ніщо, та не для нас.

Усю ніч ми блукаємо селом, і забравши ще одне дитя, щойно сходить перша зоря, вертаємось назад.

Туди, де зупинився час. У прихисток проклятих. Де я — все ще одинадцятиліток. Уже, мабуть, сотню літ. Де кожен день — один і той самий. Ми прокидаємось, заводимо колядку, несемо зірку Різдва, аби повернутись у ваш світ — і взяти когось нового. Бо того вимагає цикл. Повинна бути нова жертва, душа, не спотворена Безчассям, свіжа пам’ять, яку можна витягнути і розібрати.

— Що станеться, якщо ми нікого не заберем? — питаю я Марічку, закохано зазираючи їй в очі.   

— Без нової дитини Вертеп згасне і розчиниться в темряві, з якої прийшов, — відповідає дівчина, і її маска повільно зсувається з обличчя. Її лице — немов зліплене з воску, що плавиться у вогні, очі — без зіниць, глибокі, мов порожнеча вертепної зірки, крізь яку можна бачити згасле небо. Її уста пульсують язвами, сичать, як отруйні змії: — Ми лише вбрання для Вертепу. Без нового — Вона з’їдає старе. І тому... ми забираємо душі. Інакше помремо.

З її очей течуть криваві сльози, голос тремтить, і я хочу пригорнути дівчину до себе, але вона відвертається. Маска в руках розпадається.

— Мого лиця давно нема, — каже Марічка. — І я зробила нове. Але цього недостатньо..

— Темрява все одно знаходить вихід зсередини нас, — говорить Орест і показує своє потворне лице. — Ми маємо вгамувати її голод. Щоб жити самим.

Ми — Вічний Вертеп. Та ми — тільки носії. Бранці Зірки, прокляті вічно викрадати невинних, якими колись були самі.

Я досі пам’ятаю, якого кольору була шапка у малого, якого ми забрали минулої зими.

Бо це було вчора.

Він кричав, але без голосу.

Так тривало мить.

Чи може вічність.

А потім його не стало.

***

І знову ніч.

Зірка сяє. Кличе.

А ми йдемо за нею.

Тому слухай уважно…

… якщо почуєш уночі колядку,

якщо відчуєш холод —

накрийся ковдрою

і не виглядай у вікно.

Бо я стоятиму надворі.

І дивитимусь на тебе

з-під маски.