Пилотяг

Того дня мій пилотяг зламався. То було старе радянське барахло, з претензійною назвою "Ракета". Звісно, треба було його давно замінити на щось сучасне, але він працював — і мене це влаштовувало.

Та зранку «Ракета» загарчала, затремтіла, ніби й справді готувалася злетіти в космос, підскочила, пшикнула й вмерла. Саме тоді я й згадала про ту страшнувату на вигляд, іржаву пилососку з квадратним корпусом — той монстр роками стояв у комірчині, неначе причаївся там, серед старого мотлоху. В дитинстві це одоробало мене добряче лякало, якось я запитала в бабусі звідки він, та вона лише відмахнулася. Пізніше мама пояснила, що то дідусь привіз це страшидло з Німеччини, після війни, здається виміняв на щось у якогось росіянина, а той поцупив пилотяг з розграбованого німецького маєтка.

Майже одразу, після закінчення війни, дід зник. Бабуся пилотягом так і не користувалася, чи то він нагадував їй про діда, чи просто не знала, як це підключити. Хоча, не пригадую, щоб вона й "Ракетою" пилососила – здається, такі речі лякали її.

Я витерла пил з корпуса, більшість літер в назві стерлися, залишилися лише "H i l", мені це ні про що не сказало – щось німецькою: ніколи не вміла розгадувати ребуси.

Включати його було дещо лячно, подумки я приготувалася, до того, що зараз цей архаїчний монстр розірве мене на шматки. Але пилотяг запрацював рівно і тихо, хоча й здавався динозавром, навіть в порівнянні зі старенькою "Ракетою", та килим почистив від котячої шерсті – вправно.

Персидський кіт Персик, мій рудий красунчик, байдуже позирав на вовтузню довкола, на стільчику він почував себе в безпеці. Щіткою я досягла того місця, де його тінь падала на килим і кілька раз провела по ній. Раптом кіт заволав так, наче його вдруге каструють і тепер без наркозу. І зник.

Спочатку я не на жарт перелякалася! Але у мене такий характер – звикла пристосовуватися і ніколи не панікувати. Тож, я вирішила ще раз все перевірити, й пішла до сусідки, щоб показати їй як працює мій пилотяг. Вона мені ніколи не подобалася – бісила до всирачки, а от чоловік у неї приємний. Дорогою додому, я зайшла ще в кілька хат. Думаю, треба скласти список – кому б я хотіла показати свій пилотяг.

Тим часом з роботи повернувся мій чоловік. Він повечеряв і всівся перед телевізором зі смартфоном в руках. Цікаво, він справді думає, ніби я не знаю, що він роздивляється там оголених жінок? Чи йому просто байдуже — знаю я чи ні? Його тінь падала на диван і я включила пилотяга.

Потім я пила чай з медом і допізна дивилася по телевізору передачі, які обирала сама.

Коли почала засинати, раптом почула з кутка, де стояв пилотяг, схлипи й ледь вловимий шепіт. І мені стало страшно. Я подумала: а що, як усі ті істоти виберуться звідти? Які ще пекельні створіння ховаються в тому монстрі?

А ще — мені стало сумно і холодно без мого кота.