Нічниця

Ви знаєте, що таке справжня материнська лють? Ні? А я знаю. Бо я бачила, як моє маля не могло заснути ночами. Бачила ворону, що заглядала у вікно, як тільки сідало сонце. І бачила як вона обертається у жінку з довгим волоссям. Коли та тягнула до себе мою донечку, мою любу донечку, я теж це бачила, і не могла нічого зробити. Не могла нічого зробити й зі своїм горем, коли на ранок ніхто з села не знайшов дитину. Так, це точно була вона… Нічниця. І я не заспокоюсь, доки не помщусь їй.

На голові вінок з трав, в руках лялька-мотанка, зроблена з пелюшок моєї доні і окроплений ніж. Зробила глибокий вдих. Мати йде на полювання. Стало однаково на все те господарство, що залишаю напризволяще, і так само стало однаково на чоловіка, який нічого не робив, окрім як пив і проклинав. Здавалось, що навіть зникнення доньки його не хвилювало. Покинувши все, я вирушила до лісу. Ступала мокрою травою цілий день і цілу ніч, іноді сідала відпочити або поїсти, проте більшість часу йшла. За декілька днів я подолала більше тисячі саженів, аж доки над головою не почали кружляти ворони. Я обернулась, і переді мною постала вона. Те саме довге волосся, та сама чорна обідрана сукня, мертвецьке обличчя. Нічниця посміхнулась мені гнилими зубами, від чого з її гидкого рота поповзли таргани, шалено розбігаючись всім тілом жінки. Я взяла свій страх до купи, намагаючись не показувати його демониці.

– Прийшла до мене, горе-матінко?

– Я повернулась по твою душу, нечестива. – Стиснувши ножа, почала повільно підходити. – Поверни мою доньку!

– Твою.. доньку..? – Жінка залилась шаленим реготом. – Я вбила її! Так жорстоко, як твій чоловік-пияка колись вбив мене! – Посмішка зникла з обличчя, а очі враз загорілись злістю і неприхованою образою. Я застигла в шоці. Ще декілька секунд стояла непорушно, аж доки мене не почала переповнювати лють. З шаленою швидкістю я рушила на Нічницю, і ми зіштовхнулись у перепалці. Не жаліючи й не сумніваючись ні на мить, я нападала, штовхала, била й різала. Мої руки ніби самі знали куди цілити, а тіло – коли ухилятися. Ще ніколи я не відчувала такої шаленої та страшної люті як в момент, коли рубала нечисть.

Я мовчки дивилась на вбите тіло демониці перед собою і осмислювала все, що відбулося. З моїх рук і ножа стікала кров, не така як у людей, а гидка, чорна, вʼязка, весь одяг теж був забруднений нею. Я зосереджено дивилась на мертвʼячку, аж доки до мене не почало приходити розуміння: легше не стало, і серденько моє аж ніяк не заспокоїлось. Я покинула ножа і пішла в бік озера. Треба було принаймні вмитись. Присіла біля берегу й опустила руки в холодну воду, коли раптом почула шум за спиною. Я насторожено повернулась, але застигла на місці. До мене повзло моє дитя… Біла, майже синя шкіра, позеленіле волосся, вона линула до мене, маленькими ніжками заплутуючись в довгій білочніжній сорочці. На мої очі підступили сльози, я підірвалась та швидко побігла її обійняти. Стала навколішки, взяла донечку та міцно притисла до грудей, плачучи від щастя. Нічого, що волоссячко зелене, вона все одно моя красуня, моя єдина. Своїми маленькими ручками вона стиснула мій одяг, сміючись, аж доки не почала лоскотати… Так я і зустріла свою кончину, з одягом в крові і з посмішкою на обличчі.