Презентація

Тео Гольд писав сексуально. Кожен з його готичних горорів був витонченим, владним та тендітним одночас. Скинувши з них дещо примітивну, навіть злегка спаплюжену попсовими надписами на манір “Бестселлер New York Times” сукню-обкладинку, перед читачем нарешті поставало оголене тіло, бліде полотно, вкрите татуюваннями у вигляді літер, від одного вигляду котрих шкіра читача вкривалась сиротами.

Просто пробігтись очима по тексту відчувалось актом справжнього еротизму.

Кожна книга усміхалася форзацом так, наче знала всі секрети світу й не мала жодного бажання ними користуватись. Звабливі форми абзаців викликали сухість у горлі та майже фізичне бажання осліпнути задля подальшого фізичного контакту з текстом шрифтом Брайля.

Еротичні вигини сюжету змушували забувати про родину та роботу. Найчесніший сімʼянин, відриваючись від роману, налякано озирався, сподіваючись, що його не застукали за цим актом пʼянкого кохання.

Сюжет брав навіть найменш досвідченого читача за руку, та впевнено вів за собою у темну спальню, де, нарешті, відкривав своє жахливе нутро. Читачі, здебільшого, повертались звідти живі. Налякані, ошелешені, проте закохані, вони навшпиньки покидали будинки з речень, зведені автором, все ще прокручуючи у голові наслідки химерного екстазу, потай бажаючи повертатись назад знову.

Влаштувати помпезну презентацію на круїзному лайнері було типовим проявом нарцисизму Тео Гольда. Подейкували, він добирав гостей за принципом рими та ритму, як добирають слова у поему; персонал — як граматичні помилки, що мали лише підсилити стилістичний ефект. Моє запрошення скидалося на друкарський огріх, втім, жодна спроба ущипнути себе та прокинутись не увінчалась успіхом.

Гольд прибув разом із негодою. Його поява супроводжувалась ударами грому, схожими на падіння важких книжкових томів з верхньої полиці. Блідий грим на обличчі робив його химерну усмішку майже кровожерливою. Не вимовивши жодного слова, письменник жестами запросив гостей на палубу. Перед нами відкрилось фантмасгоричне видиво: тисячі примірників нового роману Тео повністю заповнили осушений басейн.

Книги тремтіли сторінками, шелестіли, наче нервово дихали. Негода першими важкими краплями вкривала сторінки, розповсюджуючи знайомий кожному читачу запах свіжодруку. Листки беззахисно тріпотіли під поривами шквального вітру, що робило басейн живим. Здавалось, він переповнений покаліченими білими комахами, що безупинно копошаться у марних спробах полетіти.

Тео почав грати на тромбоні. Схоже, він цього узагалі не умів. Звуки з інструменту виходили різкі та невпопад. Дивовижно, проте навіть ці хаотичні крики зґвалтованого тромбону вкрай пасували навколишній атмосфері.

Одна з гостей неквапом ступила у море сторінок і без жодного звуку та спротиву занурилась у безодню з паперу. Книги проковтнули її, невпевнено та сором’язливо. Акт занурення здавався зрежисованим, утім все одно викликав у мене щирий захват.

Нездоланна потреба торкнутися літератури, що ожила переді мною, змусила стати навколішки. З благоговійним трепетом я встромив руку углиб басейну. Перші дотики були м’якими, обіцянки літературних насолод — нестерпними.

Занурити руку всередину літератури було вкрай приємно. Допоки щось не вгризлося в плоть буквальними зубами з запалом старанного редактора, що вирізає непотрібні фрагменти.

Вирвавши її назад з жахливим хрускотом, я втратив дар мови від болю та страху. Відсутність власних пальців заворожувала. Шкіра нагадувала роздертий пакет, звідки нетерплячі діти намагались поскоріше дістати смаколики. Я бачив власні подріблені кістки, дбайливо обгорнуті скривавленим м'ясом. Вони досі ворушились, що здавалось вкрай неправильним та огидним.

З деяким запізненням, з понівеченої кінцівки хлинула кров.

***

Не пам’ятаю, як опинився в каюті. Повітря було просякнуте металічним запахом крові. Шторму не чутно. Здавалось, хтось відредагував реальність, адже я не чув взагалі нічого, так наче за межами каюти світу не існувало.

Понівечена кінцівка нестерпно нила. Хтось встиг обмотати її рушником. Він був уже повністю мокрий, проте замість плям крові, я бачив щось чорне, так наче з мене витікали чорнила. У очах двоїлось, проте я все одно запримітив її. Єдину незнайому річ. Нову книгу Тео Гольда.

Вона спостерігала за мною, нечутно пульсуючи, наче слова під обкладинкою замовкли в нестерпному бажанні бути прочитаними. Я підійшов і розгорнув її навмання.

Не навмання. Епізод описував як я втратив руку. Кількома реченнями нижче я впізнав себе, який прокинувся у каюті з рушником на руці.

Далі читати не хотілось.

Закашлявся. Замість крові з рота полетіли бризки чорнил.

З дивовижею усвідомив, що у мені більше не зосталось емоцій.

Приречено перегорнув сторінку.

Це вперше на моїй памʼяті у творах Тео Гольда зʼявилась ілюстрація. Завдяки ній, я точно усвідомив, що моя історія добігла кінця.