Жертва

Тудук-тудук! Тудук-тудук! Серце стукотіло несамовито. Я біг через ліс і постійно озирався. Колючі гілки кущів дряпали тіло, боляче штрикали в боки. Вони були вже десь поряд, я чув голоси. Ноги підкошувались, я постійно об щось перечіпався і падав. Повз навкарачки, прошмигав під поваленими деревами, хапаючи ротом холодне повітря. Намагався врятувати своє нікчемне життя.

Біля вуха щось просвистіло і з глухим стуком встромилося в стовбур переді мною. Арбалетний болт.

— Он він! — Я рвучко обернувся й побачив одного з мисливців. Чорний шкіряний плащ, широкий подертий капелюх і перекошене ненавистю лице. — Сюди!

Я кинувся навтьоки. Щодуху мчав, примушуючи себе перебирати стовченими в кров босими ступнями. Усе миготіло перед очима, а шалене серцебиття не давало зосередитись і вибрати хоч якийсь напрямок. Я просто біг навмання.

Раптом десь збоку загавкав пес. Я смикнувся і з переляку за щось перечепився. Змахнув руками й гепнувся на землю, скотившись кам’янистим схилом. Упав прямісінько лицем у багнюку.

Але мені таки пощастило. Підвівши голову, побачив удалині знайомий силует напівзруйнованого монастиря. Зібравши залишки сил, я кинувся до руїн.

Всередині було сиро й темно. Колони монастиря підіймалися догори та нависали над головою, немов понівечені велетні, забуті часом. Я пробрався глибше й зачаївся за старим кам’яним вівтарем.

Затамував рване, важке дихання, намагаючись приховати свій страх. Чув їх — мисливці вже заходили в монастир. Один із них запалив смолоскип, розганяючи темряву навколо. Їхні тіні ковзнули на стіни.

Мисливці рухалися повільно, точно знаючи, що їхня жертва вже потрапила в пастку. Я з жахом притиснувся до холодного каменю.

— Попався! — переможно вигукнув головний, одразу наставивши на мене арбалет.

Ззаду почулися важкі кроки, і ще двоє з’явилися з темряви. Мене оточили.

— Невже це та сама тварюка, яка зжерла тих людей? Якийсь він занадто малий і кволий, — здивовано мовив той, що тримав факел.

— Це диявольський виродок. Зовнішність оманлива.

Мисливець у капелюсі штрикнув мене шаблею, і я зашипів від болю, висунувши довгого роздвоєного язика. Луска на руках зблиснула у світлі їхнього факела. Він прицілився мені в голову. Я бачив презирство й огиду в їхніх очах. Знав, що це вже кінець. Можливо воно й на краще…

Раптом позаду них виринула велетенська тінь. Щось схопило за ноги мисливця й потягло вглиб. Факел впав на землю і монастир поринув у темряву. І одразу все навколо вибухнуло звуками хаосу.

Несамовиті крики, скрегіт, удари. І згодом — дике гарчання, хрускіт кісток і огидне чавкання. Хтось відчайдушно заверещав, але голос відразу ж обірвався й замовк. Потім щось важке гупнуло об землю з приглушеним тріском — чи то зламалися кістки, чи то розтрощився череп. Десь поруч хтось задихався, хрипів, булькав, а потім — новий тріск та чавкання. Знову і знову…

Я затулив вуха, хотів сховатися, побігти й втекти від цієї бійні, але не міг навіть поворухнутися. Усе навколо перетворилося на пекло, з якого не було виходу.

Місячне проміння пробилося крізь діри в монастирському даху. Згорбившись, я сидів навпочіпки біля зруйнованого вівтаря. Руки тремтіли, стискаючи шмат сирого м’яса на кістці, і від його вигляду робилося гидко. Кров, що скрапувала на землю, відблискувала в темноті, і я відчував, як до горла підступала нудота.

Він теж був поряд. Його масивне тіло, повністю вкрите темною лускою, немов поглинало тіні руїн, стаючи частиною цієї безкрайньої темряви. Довгі гострі пазурі та зуби, схожі на ножі, блищали в слабкому світлі. Він роздирав на частини тіло мисливця, легко, без зусиль, ніби то була просто ганчірка. Звук пошматованої плоті різав вуха.

Він вирвав шматок, кинув переді мною. «Ти добре попрацював. Цього разу заманив одразу трьох. Заслужив». Його погляд затримався на мені, але я сховав голову в плечі. Знову жадібно вп’явся зубами в м’ясо.

Я не міг відірватися. Кожен новий шматок був ще огиднішим, але голод не залишав вибору — я і далі жадібно запихав у себе людську плоть. Переді мною лежала розшматована нога. Я дивився на неї й думав: «Але вони самі на мене напали. Нічого поганого я не зробив. Я… я просто тікав. Я не винен, правда ж? Не винен. Так?..»

Але питання в голові так і залишалися без відповідей. Тільки порожнеча і ненависний голод. Моя рука потягнулася за новим шматком м’яса.