Колискова

Вона не спала нормально з того моменту, як в’їхала в будинок. Старий, скрипучий, холодний — він здавався їй живим. Щось у його тиші було… не таким. Ніби хтось ховався між стінами, видивлявся з кутків. Стежив за нею.

Іноді їй здавалось, що будинок щось шепоче вночі — тихо, на самому краєчку слуху. Ніби кличе її. Чи може… плаче?

Вона не могла зрозуміти слів. Вчувалося, ніби під підлогою щось скребеться. А в стінах — дихає. Предмети часто міняли місця, а речі — зникали.

А ще цей постійний бруд, який вона не могла вичистити. І павутина. Звідки її стільки береться?

Люди в місті шепотілися, відводили погляди. Мовчали. Недоговорювали. Та й вона сама щось підозрювала. Занадто дешевий варіант, щоб бути хорошим.

Але вона намагалася не думати про це. Вона втомилася. Переїзд, нова робота, життя з нуля — усе тиснуло, все вимотувало.

Цієї ночі вона заснула важко, з відчуттям, ніби хтось стоїть поряд, дивиться. Коли розплющила очі — лампа вже не світила. Хоча вона її не вимикала. У кімнаті було темно, тиша здавалася неприродною, щільною. Вона лежала нерухомо й не одразу зрозуміла, що її розбудило.

А тоді відчула. Дотик. Легкий, крихітний, як перо. На нозі, що визирала з-під ковдри.

Спершу подумала — здалося. Нерви. Вже хотіла перевернутися та спробувати знову заснути. Але тоді це повторилося. Трохи вище, на щиколотці. Неначе… рухалось.

Вона труснула ногою. Підсунула під ковдру. Прислухалась.

Серце застукало швидше, але вона наказала собі заспокоїтись. Змусила себе знову лягти зручно, заплющити очі. Повільне дихання. Рахуй: один... два... три...

Але щось торкнулося литки.

Вона завмерла. Відчуття було чітке, неуявне. Щось крихітне лоскотало їй шкіру, ворушилось. І рухалось угору. Повільно, впевнено. Під ковдрою. Їй здалося — ніби маленькі лапки перебирали поверхнею ноги. Одне за одним…

Вона оніміла. Не могла навіть поворухнутись. Паніка стиснула груди. Воно повзе... Повзе догори… Воно…

Вона зірвалася. Закричала. Забила ногами, як навіжена. Ковдра полетіла з ліжка. Вона шарпнулася до тумбочки, намацуючи вимикач. Натискала, знов і знов. Лампа не світилася. Пальці тремтіли. Дихання збилося. Паніка накрила хвилею. Вона натискала й натискала. Ще. Ще. Темрява не відступала.

Вона сиділа на ліжку, притиснувши коліна до грудей. Дихала важко. Серце билося десь у горлі. Прислухалася. Тиша. Мертва, глуха, липка.

Нікого. Нічого.

І раптом знову — доторк. На шиї. Позаду. Малесенькі, ледь відчутні, кігтики, вп’ялися в шкіру — цап-царап, цап-царап. Тихі, але наполегливі. Їх було багато. Вони ковзали, шкрябали, лізли під волосся.

Вона скрикнула. Зірвалася з ліжка. Трусила головою, лупцювала себе по плечах, по шиї, по руках. Крутилася, стрибала, била повітря. Шкіра горіла. Вона не бачила їх. Але відчувала. Вони були на ній. Вони лізли. Шкрябали. Хотіли вкусити…

Геть! Геть! Геть!

Вона не витримала. Заверещала так, що аж заклало вуха. Металася по кімнаті, збиваючи речі, здирала з себе одяг, дряпала шкіру. Вони були всюди. На ногах, руках, голові.

Вона відчувала доторки їхніх волохатих лап, чула огидне поколювання.

— ААААААААА!!!

Вона кричала, поки не втратила голос. Світ згорнувся в темряву й біль. Щось клацнуло всередині — останній клаптик волі зламався.

Тіло обм’якло, ноги підкосились. Вона впала на підлогу, безсила, наче розряджена лялька. Лежала, розкинувши руки, задихана, бліда. Очі її дивилися в темряву — порожні, скляні.

А вони повзли.

Повзли й повзли.

І шепотіли. Шепотіли…

Лапки ковзали шкірою, лізли під одяг, у вуха, у відкритий, онімілий рот. Вона більше не рухалась. Не кричала. Нарешті вона змогла розібрати слова.

— Мамо… Мамо... Мамо…

Малесенькі дітки повзали по ній, але вона уже не боялася. Страху не було. Лежала, і вперше за довгий час відчувала спокій. Вона більше не тікала. Не боролась. Лежала, слухала, приймала. Нарешті вони її знайшли. Вони так довго чекали. Чекали на свою маму.

Павутиння лягало на неї, мов ковдра, прозора й жива. Воно тяглося з усіх кутків і лагідно огортало. Її нова оболонка. Її кокон. Її гніздо.

А шепіт не вщухав. Він змінювався, перетворювався. Це вже лунав її власний голос. М’який, тихий. Він сплітався в знайомий мотив, розгортався в пісню.

Це була її колискова.

Малесенькі тіла гойдалися на нитках довкола неї. Лапки торкались обличчя, немов у відповідь. Вони слухали. Вони засинали. А вона — лежала і співала. Без страху, без болю, без жалю. Вона була там, де мала бути.

І темрява слухала разом із ними.