Новенький в саду

Він розплющив очі.

Зелена трава лоскотала шкіру. Над головою — безжурне небо, віття дерев, які співали листям. Неподалік — струмок з прозорою, як кришталь, водою. І тиша… не мертва, а сонна й розтягнута.

— Що за… — прошепотів він.

Сів. Озирнувся. Ні сліду цивілізації. Ні будівель. Ні звуків машин. Тільки ідеальний простір. Люди — оголені, вродливі, мов виліплені з воску — повільно походжали поміж фруктів розміром із віз, посміхались і щось шепотіли. Їхні тіла були однаково чужі й знайомі. Він не впізнавав себе серед них, але не почувався ворогом.

Збентеження накочувалося поступово. Як холодна вода, що пробирається у взуття. Усе довкола було занадто ідеальним. Повітря — занадто солодке. Кольори — перенасичені. Він стиснув пальці — трава здавалася живою, ворушилася на дотик. Десь далеко пролунав ніжний сміх, але і в ньому щось не те — нотка гниття, ледь вловний скрегіт мелодії.

Аж раптом десь за деревами щось рушило. Тіні почали згущуватись. Один із фруктів тріснув, і з нього вилізла рука, вся в слизу, що тримала мишу. Хтось фальшиво засміявся. Потім сміх перетворився на кашель. На хрип.

Він відступив, обернувся. Побіг далі. Тривога проростала всередині, як жорсткий бур’ян, чіпляючись за нутрощі.

Його ноги несуть через райську галявину у світ, який починає… хворіти. Знайомі тіла зливаються в химерні згустки. Люди без облич ходять по воді, не залишаючи хвиль. Величезна мушля розкривається, і з неї виходить чоловік із чорною діркою замість голови.

У центрі — дивна вежа, що нагадує храм і фалос водночас. Навколо — люди катаються на тваринах, злягаються з рибами й птахами, падають у шалене оргіастичне безумство.

Липкий піт повзе по спині, холодний і живий. Одежа, якої він не пам’ятає, стає тісною, мов зшита зі страху. Його думки скачуть, мов скажені коні, б’ючись одна об одну, здіймаючи в голові пил і хаос.

— Це… сон? — він доторкається до однієї з фігур. Вона обертається. У неї замість очей — зірки. Вона розтуляє рота. І шепоче щось незрозуміле, але гидке. Ошелешений, він відступає.

Тоді лунає тріск. Світ валиться.

Він падає.

Його викидає в темряву, яку шматує червоний вогонь. Над головою — чорне небо, обпечене, мов пергамент. Земля під ногами — з тіл, які стогнуть, рухаються, плачуть. Будівлі — з плоті. Дерева — з кісток. Запах нестерпний: горіле волосся, кислота, людський страх.

Він у Пеклі.

Музичні інструменти тут — знаряддя тортур. Гігантська лютня пришпилює до землі тіло, якого не видно, — тільки обличчя, яке волає у вічному болю. Кларнети пронизують вуха, розриваючи їх. Хтось танцює на уламках дзеркал, залишаючи сліди з крові. Рептилії з гострозубими пащами доїдають тіла, які вже не пручаються.

Навколо — створіння з дзьобами, з посудом замість тіл. Люди з прозорими животами, всередині яких кубляться змії. Обличчя, які визирають з дірок у стінах. Пальці, що ростуть із пальців. Голови, що кричать без звуку.

Його страх більше не контрольований. Паніка зжирає розум. Він шепоче беззмістовні молитви, дитячі віршики, ім’я, яке вже забув. Сльози течуть щоками. Коліна підкошуються.

І всі глипають на нього. Витріщаються й підходять.

— Я… я не знаю, хто я! — кричить він.

Але вони вже наближаються. Його хапають. Тягнуть. Його тіло стискається в лещатах, а розум починає плавитись. Хтось сичить, хтось співає псалми навиворіт. Його кидають у загальне місиво.

Він бачить… себе. Своє відображення в шматку металу.

І його обличчя вже не його. Перекошене. Очі перекручені. Крик виривається, зсередини, з самої душі, і триває… триває… триває... триває…

Ввечері в музеї Прадо мало відвідувачів. Групка азійських туристів з фотоапаратами зупиняється біля триптиха Босха «Сад земних насолод». Починають, як по команді, активно клацати фотоапаратами.

— А цієї фігури раніше не було, правда? — раптом каже хтось, вказуючи на лівий кут пекельної панелі.

Гід, без особливого ентузіазму, підходить ближче. Роздивляється. Його брови помалу звужуються.

— Гм… Може, реставрація? — дещо збентежено припускає він. — Останнім часом тут часто щось таке роблять…

Його погляд прикипає до постаті чоловіка на колінах, у позі відчаю. Руки охоплюють голову, рот розтягнутий у німому крику. Очі — вирячені, божевільні й, до моторошного, майже реальні.

Майже.

Врешті, група суне далі, до наступних картин. Знову лунає клацання фотокамер. Монотонний голос гіда далі щось розказує.

І вже ніхто не дивиться на бідолашну фігуру на колінах в кутку картини. Як його очі ледь-ледь рухаються. Зсередини.