Мабуть то була я

Вбити. Вона повинна їх усіх вбити.

Пульс глухо стукав у скронях, ніби старий метроном, що визначав темп нової симфонії — симфонії жаху. Світ довкола втрачав чіткість, мов акварель, розмита дощем. Усе було нечітким. Усе, окрім неї.

Вона йшла повільно, кожен її рух — виступ перед невидимою публікою. Вона не поспішала. Майстерність не терпить квапливості. Її пальці стискали ніж, мов пензель.

Щось рипнулося позаду. Вона зупинилась. Її зіниці розширилися, як у кішки, що відчула рух у темряві. Вона повільно розвернулася, усмішка вже була на її губах — не людська. Посмішка хижака.

Один з них намагався втекти. Занадто повільно. Занадто голосно.

— Не треба тікати. Це — неминуче.

Ніж різко спустився, і все стихло. Тіло опустилося, згортаючись у неестетичну позу на підлозі. Вона дивилася, як кров просочується між тріщинами старої плитки, і згадала, як у дитинстві мила фарби після малювання — ті самі темні кола в умивальнику. Вона тоді думала, що мистецтво — це щось чисте. Виявилось — навпаки.

— Так красиво, — прошепотіла вона, опускаючись навколішки. Її пальці ковзнули в теплу вологу, рухи були ніжними, майже лагідними. — Ти залишишся тут. Твоє місце — на полотні.

У кімнаті пахло кров’ю, металом і страхом. Десь дзижчала несправна лампа. Її світло раз по раз розтинало темряву, роблячи з тіней монстрів.

У дальньому кутку щось ворухнулося. Знову. Цього разу — беззахисно. Там сидів хлопець. Голова його була схилена на груди, з-під скроні текла тоненька струйка крові. Він був живий, але вже не зовсім тут. У його очах, що напіввідкриті, вже застиг погляд — як лак на картині. Можливо, остання мить свідомості залишила відбиток жаху в його зіницях.

Сіла навпроти, взяла його обличчя в долоні. Покрутила в різні боки, як скульптор розглядає камінь.

— Порожньо... Шкода. З тобою не буде емоцій. Але колір у тебе буде насичений, — її голос звучав з відтінком жалю, але в очах блищав азарт.

І тоді вона її побачила — дівчинку.

Мала сиділа, сховавшись між меблями, притиснувшись до стіни, ніби могла злитися з нею, обіймала свої коліна, тіло її тремтіло, а очі — великі, як у переляканого звіра — слідкували за кожним рухом.

Вона на мить завмерла. У цій дитячій постаті було щось неочікувано справжнє. Не просто жертва — чисте полотно. Вона відчула це глибше, ніж будь-коли: ця кров — буде кульмінацією всього твору.

Вона зробила крок уперед. Серце дівчинки билося настільки голосно, що вона могла майже чути його в повітрі. Маленька втягнула голову в плечі, наче черепашка, що намагається втекти в свій панцир.

— Не тікай... — прошепотіла. Її голос тепер був майже ніжним. Майже людським. — Це буде як подих. Як сон. Нічого не відчуєш.

— Будь ласка... — дівчинка не могла підняти очей, губи ледь ворушились. — Ми не хотіли. Ми просто... просто малювали.

Ці слова зупинили. Не тому, що вона вагалася. А тому, що в них був сенс, якого вона давно вже не розуміла. Вони справді хотіли просто творити. А вона?

Вона нахилилася ближче. Її обличчя опинилось на рівні очей дівчинки. Дихання гаряче, погляд палає. І все ж — мить тиші. Мить вагання.

— А тепер твоя черга.

Рука знову піднялася, блиск леза перехопив мерехтіння лампи. У повітрі застигло очікування — секунди, що здавалися вічністю.

Кабінет. Світло. Колеги. Шепіт. Хтось гойдає ногою. Хтось не дихає.

— Ось це мені приснилось, — з посмішкою каже мала. — Тому я сьогодні така...

Пауза.

— А тепер вгадайте... хто у моєму сні був убивцею серед нас усіх?

Очі колег спалахують. Хтось сміється нервово. Але Кара мовчить. Лише посміхається. І її пальці, непомітно, ковзають по столу. Малюють. Коло. Лінія. Різкий мазок.

І леза вже немає в її руці. Але в кімнаті знову пахне металом.

— Мабуть, то була я.