Так шепоче камінь

— Хто хоче на африканське сафарі в серці Богемії? — грайливо поцікавилась Елішка, головна гідеса нашої мандрівки, і більшість пасажирів одразу підняли руки вгору. Я очікувала, що опинюсь у меншості, бо було більш, ніж очевидно, що сім’ї з дітьми та купка пенсіонерів оберуть екскурсію у зоопарк Двур-Кралове, проте все одно з надією окинула поглядом салон автобуса. Руку не підняла лише польська пара — Марія та Владек, стара чешка в червоному береті і Сабіна, з якою я встигла заприятелювати в дорозі.

Нашу п’ятірку висадили у Бржевнові, передмісті Праги. Там уже чекав м’ятно-зелений мінівен. З кабіни «Фольксвагена» визирнув симпатичний молодик, привітно махнувши рукою.

— Знайомтесь, це Томаш, — мовила Елішка і хитро підморгнула. — Він відвезе вас у незабутнє місце.

Я обрала Адршпах, бо мій психолог порадив більше подорожувати. Тиша гір гоїть рани, каже вона. І після смерті моєї сестри Марти я потребувала зцілення.

Скелі справді виявилися вражаючими. Чорні, високі, химерно викривлені, як велетенські пальці, що тягнуться до неба. Коли вітер проходив крізь каньйони, він стогнав, як живий. Важкий туман клубочився вузькими ущелинами, стелився під ноги. Ми повільно ступали між кам’яних стін, дослухаючись розповіді гіда. Польська пара перешіптувалась. Стара жінка в береті кульгала позаду.

— Я божеволію, чи ці скелі справді дихають? — пискнула Сабіна, яка спершу пробувала все довкола знимкувати, але потім зрозуміла, що айфон не передасть усієї величі скель.

— Адршпах називають Кам’яним Серцем, — відповів Томаш, простуючи попереду. — Тут відлуння живе довше, ніж самі голоси.

Стежка петляла вузькими проходами. Небо посіріло, почав накрапати дощ. Туман під ногами усе густішав.

— Може, зачекаємо пані? — боязко спитала Марія, виглядаючи чешку, яка мала би вже нас наздогнати. — Дівчата, ви її бачите?

Берет в тумані ми не розгледіли. Тож прислухались. Позаду хтось і справді чвалав. Кожен той крок відлунював у вухах. А потім почувся шепіт. Мовби тисячі сухих язиків водили по каменю.

— Не відпускай мене, — попросила Сабіна, міцніше стиснувши мою руку.

Коли ми повернулись, Марії та Владека вже не було. У скелі, мов гігантська м’ясорубка, гуркотів камінь. Я мимоволі уявила, як за стіною крутиться велетенська шестерня, що змикає навколо нас свої зубці, і кров захолола у венах.

А потім зі щілини у скелі щось висунулось. На вигляд — волога сіра гілка. Потім — ще одна. І ще. Ледь відчутним рухом, майже пестливо, гілля обвило талію Сабіни. Крик застиг на моїх губах. Химерне плетиво висмикнуло від мене подругу і потягнуло всередину каменю. А потім поверхнею скелі, як на водяному плесі, прокотилась кам’яна хвиля, і тріщина, в якій щезла Сабіна, затягнулась.

Мозок відмовлявся сприймати побачене. Серце калатало в грудях від тваринного жаху. За кілька кроків від мене стояв Томаш.

— Хто ти? — прошепотіла я, позадкувавши від гіда до краю прірви.

Ми стояли на кам’яній терасі. Внизу клекотів живий лабіринт. Мох пульсував, камінь рухався, з тріщин сочився янтарний слиз. Десь у глибині гори лунав глухий хруст, наче там ламались кістки. Cкелі змінювали обриси: на місці виступів виростав хребет, корені й гілля виповзали з розломів, тягнулися до світла, ніби щупальця. Земля під ногами тремтіла, вібрації віддавалися у грудях.

— Мене називають Ар’клу’тхар, — загомоніли гори. Лице Томаша розтягнулось, а руки перетворились на бридкі тентаклі. —  Я той, хто шепоче з чорного каменю. Той, хто годується страхом.

Зі скельних тріщин почали прориватись паростки. Одні мали кігті, інші — очі. Вони тягнулись до мене. У голові лунав шепіт: ти вже частина нас.

— Я завжди був тут. Ще коли ці гори були м’якими, мов плоть. І буду завжди, навіть коли весь світ розсиплеться в порох. Я лишусь тут, тому що камінь ніколи не вмирає.

Слова Ар’клу’тхара, мов магніт, притягували мене, але я намагалася боротись. Пагони потягнулись до мене, та я відскочила вбік, вибігла на місток і стрибнула вниз.

— Допоможіть! Вбивця! Вони там, у скелях!

Я кричала. Плакала. Незнайомець, у обіймах якого опинились, мовчав і ще ніжніше пригортав до себе.

Озирнувшись, я побачила наш автобус. І туристів, які виходили з нього. Елішка розповідала їм про скелі Адршпаха.

— Ні! — закричала, вириваючись. — Не йдіть туди! Там смерть!

Я пручалась, але незнайомець не пускав. Його обличчя змінювалось, шкіра тріскалась, як стара глина.

— Вони не почують. Поки що. Але ти… слухай, — мовив Ар’клу’тхар, міцно притискаючи мене до грудей. — Так шепоче камінь.