Павук

На дворі листопад, четверта його субота. Сутеніло. Вітер наганяв маленькі хвилі Сухого Камлику, немов напнуту шкіру. З кущів тягнулася монотонна розмова. Голоси наближалися. З невеликої групи людей до Артура прямував друг.

— Вже скоро сідатимемо за стіл.

— Добре.

Микита озирнувся до мами з тітками.

— Поки мої не повернулися, я два роки немов сирота провів. Але в мене ще ж бабуся була жива. А ти… короче, співчуваю.

— Дякую, Микит. — Артур похлопав друга по плечу та повернувся до натовпу. — Йдемо?

— Так.

Вони вдвох пленталися позаду, роздивлялися похилу шовковицю, пишнішу за будь яку яблуню чи дуб. Трава запліталася навколо кросівок, павуки розкинули пастки, аби зловити собі вечерю. Коли хлопці підіймалися пагорбом, в хаті на краю вулиці загорілася свічка. Вони задивилися на тьмяне мерехтіння, і Артур заговорив:

— В мене бабуся… ну вона прабабуся, взагалі, але ми її всі бабусею називали… Мені ще казали, що в нас очі схожі.

— Прікол.

— Ну да… То вона ж Голодомор також пережила.

Микита захитав головою.

— І не кажи. — Артур закивав у відповідь. — Вона взагалі мало що памʼятала, бо мала була. Народилася в тридцятому, в січні. Але постійно нам розповідала історію про павука.

— Їли все що було…

— Ні, там інше. Короче дітей тоді не випускали, то батьки зачиняли бабусю вдома. Ну і вона собі сиділа, слухняна, аж поки, не побачила у вікні чудовисько. Каже, все з того часу розмите в памʼяті, кожен голос та обличчя немов аквареллю намальовані. Але його памʼятала ідеально. Сутеніло, батьки мали повернутися скоро, а вона дивиться у вікно, а там повзе щось. Придивилася: павук. Величезний такий, більший за огорожу біля будинку. Лапи довжелезні й тонкі, немов гілочки, і задні підтягує під себе, як корова, якій відтяли копита. Дивиться на нього, аж дрижаки, а воно повзе далі, до вікна позаду хати. Ну і вона значить до того вікна біжить, залазить на стілець, дивиться, а цей павук притулився до скла. Очі запали всередину, чорними колами обведені. Вона аж заплакала від страху. Він вікно розбив, і лапу всередину. Схопив її за руку та давай на себе тягнути, але батьки повернулися, то не встиг.

— Жесть.

— Ага, і не кажи. Потім, каже, батьки заспокоювали, а вона дивиться: у кутку вікна павук повзе назад, кудись за хату.

— Ну… часи такі були, що люди дай Бог щоб просто пережили, про психіку що й казати.

— Та отож.

Вони дійшли до будинку. У вітальні був накритий стіл, жінки виносили тарілки з їжею, і мати Микити звернулася до сина:

— Тітка Наталя з малими запізниться, то починатимемо без неї.

Микита кивнув та підвівся, і потім схилився до Артура.

— Зараз тобі ще прадіда привезу.

— В тебе хіба права є?

— Та ні, йому ще в тридцятих совєти ноги перебили, то все життя на візочку. Як твоя бабуся — довгожитель.

Микита зник за дверима. За кілька хвилин кряхтіння, скрипучі коліщатка наближалися. Дідусь зʼявився першим. Артур відчув поколювання в животі.

Старенький чоловік у візочку ледве водив головою. Але, навіть сидячи, він був по груди Микиті. Худі коліна піднімалися майже до грудей, а величезна голова була немов обтягнута штучною шкірою, з темними колами під очима.

— Це — Артур. А це — Федір Афанасійович.

Артур кивнув величезному чоловіку, і той лише повільно опустив голову в привітанні, на секунду застигши на місці. Решта родичів сіли, і мама Микити заговорила:

— Нам треба цінувати що маємо. Не забувати традиції та історію. Памʼятати. У вас не було таких столів, так, діду? — Микитина мама поглянула на старого чоловіка та посміхнулася, поки всі спостерігали за нею. — Діду, все нормально?

Тоді Артур повернувся до старого. Його очі, вкриті нальотом старечого туману, дивилися прямо на хлопця. Його тонка, як гілка, довга рука повільно піднялася з місця, і потягнулася до Артура. Микита спробував заспокоїти старого. Серце Артура прискорилося. Старі очі не кліпали, залишки вуст затремтіли, і полилися сльози. Артур проковтнув важку слину та поклав руку на плече Микити.

— Зачекай.

Тоді він простягнув долоню до старого, і той з усією ніжністю обхопив її. Позбавлена мʼязів, холодна рука тремтіла.

— В-в-вибачте… — старий чоловік майже шепотів.

Темнішало, все більше вікон осявало тьмяне полумʼя. Темна ніч дивилася згори вниз, і зорями тут були свічки. І свічок так само багато, як і зорь.