Зоопарк

Микола прокинувся від стуку в двері. Заспаний, він рушив до входу, і зупинився визирнути у вікно. На порозі стояв старий, в якого він кілька днів тому вкрав курей. Микола затримав дихання і притулився до стіни.

Ззовні пролунав мʼякий голос.

— Синку, не бійся, я… розумію. Сам коли з Афгану повернувся нічого не мав, і, визнаю, підворовував. Може це мені відплата за гріхи.

Микола мовчав, очікуючи поки чоловік піде. Але той продовжив.

— Я залишу трошки їжі тут, біля дверей. А як захочеш іще — приходь у гості. Навіть біленької наллю.

Микола облизав вуста.

— Треба триматися разом. Я зла не тримаю.

Чоловік рушив геть від дверей, і Микола, який досі чекав на цей момент, повільно відчинив двері. Стариган повернувся на звук.

— Ви мене на лоха берете? — Микола заговорив ранковим, хриплим голосом.

— Ні, синку. Немає ніяких лохів.

Миколи кивнув, відкашлявся, сплюнув залишки сонної слини поруч із ґанком, та запитав:

— Сьогодні ввечері?

— Як забажаєш. Я нікуди не дінуся.

 Хатина була заставлена старими іконами, загорнутими в рушники. Настінний годинник, вкритий позолотою. Стіл, накритий скатертиною, а на ній молода картопля, порізане сало, зелень, компот, і котлети.

— Я оце поки в місті, в зоопарку працював, то взагалі готувати не вмів. А як закрили нас, то прийшлося вчитися.

Микола жував так завзято, що не почув жодного слова з вуст старого. Горілка смакувала, немов уперше. Микола задоволено видихав після кожної рюмки, і запивав компотом, що не встигав навіть проковтнути недожовану котлету, не встигав видихнути, і помітити білий наліт на стінці стакану. Проте старий помічав замість нього, і наливав компот знову, і знову, і знову.

Микола прокинувся від поколювання в шиї. Голова йшла обертом, його нудило, але шлунок уже був спорожнілий. Він спробував порухати руками, тулубом, головою, але був привʼязаний до столу так міцно, що рухатися могли лише очі. Туманним поглядом він бачив знайому хату, завішані вікна, ікони, розвернуті до стіни. Поруч із ним хтось стояв, важко дихав, з кожним подихом посилюючи біль в шиї, і зрідка перевертаючи щось, схоже на сторінки книжки. Коли Микола спробував закричати, то не зміг: в роті була ганчірка. Коли він спробував випхнути її назовні, то язик здався закоротким. Микола закричав, але навіть людина поряд не звернула на нього уваги. Крик його був тепер лише приглушеним стогоном.

На мʼякому сіні, в кімнаті, де не було жодного вікна, і лише тьмяна лампа звисала зі стелі, освічуючи маленький хлів та самотнє, маленьке дзеркало на стіні, Микола знову розплющив очі. Коли оніміння почало сходити, він спробував підвестися. Обличчя палало з кожною секундою, і коли він нарешті став на ноги, та підійшов до дзеркала, то відсахнувся з неіснуючим стогоном. Голосу його більше не існувало, як і обличчя.

По боках, починаючи від вилиць і до підборіддя, його шкіра була підрізана та піднята вгору, поєднуючись над головою, де була зшита за кілька сантиметрів до краю. Коли Микола рухав головою, то потемніли обрубки хиталися, схожі на гребінець півня. Відійшови подалі, він зрозумів що руки його були фантомними, і тепер залишилися лише шви від плеча до середини ребер. Він споглядав себе в дзеркалі, та плакав, солоними слізьми обпікаючи залишки мʼяса на обличчі. Але потім помітив чиєсь обличчя в кутку дзеркала, та розвернувся до темряви.

З-за кута деревʼяного паркану, до нього повільно виходила істота, що колись була людиною. Оголене тіло із обрубаними на одній висоті ногами і руками, які по боках були зʼєднані металевими кріпленнями, аби не розʼїжджалися окремо. До нього повільно йшла свиня з людською головою, яку намагалася підіймати до Миколи, але котра постійно падала від утоми.

Микола замовк, споглядаючи істоту, та задкував до стіни. І з кожним його кроком хлів заповнювався звуками із темряви, звідки сповзалися тіні.

Старий дід схилився над грядкою, рукою вириваючи бурʼяни. Із порожніх будинків навколо не доносилося і звуку, тому коли хтось увімкнув на повну гучність музику, стариган одразу випростався. Далі вулицею він побачив групу молоді: вони відкривали банки з пивом, і танцювали, сміючись. Стариган спостерігав за ними, а потім рушив до будинку. Поруч із книжками стояли маленькі пластикові фігурки: антилопа, бегемот, птеродактиль, свиня, півень.

Він знову відкрив старий зошит, цього разу на новій, порожній сторінці.