Темрява Елі

«П’ятикласник пише краще!»

Ледь стримуючи сльози, Еля натиснула хрестик — сайт літературного конкурсу закрився. В передостанню мить в око впав коментар: «Вам треба випустити внутрішню темряву...»

Так, її «цілий вагон і кульгава кравчучка».

Темрява здіймала сироти на шкірі. Проникала у сни. Відлунювала тремтінням у пальцях. Рвалася назовні ─ образами, словами. Витікала чорними літерами на білий аркуш. Але розсіювалася на сонці. І пристойного результату, на думку читачів, ─ нуль цілих і нуль десятих.

Скільки Еля не шукала доленосний коментар — не знаходила. Вона гупнула кулаком по столу, ноутбук підстрибнув. І заплакала. З відчаю. Ще й долоня боліла.

Гугл не знав, як випустити темряву. Лиш чатДжіПіТі показав фото манускрипту. Древнього. Пошматованого. Розшифрувати вдалося кілька фраз.

[прийти до води до других півнів]

За хвилину по півночі Еля заходить до ванної кімнати. Пускає воду в раковину.

[за супутників будуть два повних місяці]

Заради двох гривневих монет ─ тьмяно-жовтих, круглих ─ приноситься в жертву скарбничка.

[віддай воді червоне, вона віддячить знанням]

Еля вкидає до раковини кілька пелюсток герані. Вливає ложку червоного сухого вина. Всипає грифельний порошок.

[тричі прокричи: Темряво, виходь!]

Складно. У звичайному панельному будинку чути кожен пчих.

— Темряво, виходь.

Якось неприклично.

— Темряво, виходь!

Краще.

— Теееемряво, вихоооодь!!! — на повен голос кричить Еля... в подушку. Темрява точно почує, а сусідам воно й не треба.

Чи надто міцно притискає подушку до обличчя, чи крик випив увесь кисень із легенів, та в голові паморочиться.

Еля намагається зробити вдих. Горло перехоплює.

Світ чорніє.

Отямилася чаклунка-початківка за кілька годин. Змерзла. Зболена.

Поплелася у ліжко. Вмостилася зручніше. Відкрила нотатки і... нічого.

Закрила очі.

Налаштувалася.

Попросила подумки: «Ну ж бо, Темряво!»

Анічогісінько!

— Хай би тобі грець!

«Ти дав неправильний ритуал вивільнення темряви!!! Напиши, що саме і коли треба зробити! Летальний план дій».

ЧатДжіПіТі відповідав довго й деталізовано. А втомлена Еля не помітила помилку в запиті.

У визначений день Еля прибула у Синю Балку (село на півдні Одеської області). Задля ритуалу на водах Кигилу.

Дорога обірвалася за метрів п’ятдесят до озера. Еля покинула машину та попрямувала стежкою, згинаючись під важкістю наплічника.

Трави плуталися під ногами. Лоскотали колючим листям. Намагалися спинити.

Не вдасться! Еля ладна на все ─ тільки б розстелити красномовну доріжку Темряві.

Але пізніше.

З берега вона споглядала, як сонце ховається у воді, випускаючи темряву ночі, і задрімала.

Аж ось задзвенів будильник. За чверть третя!

Одна місяцева монета сяяла в небі, інша мерехтіла на дзеркальній поверхні озера.

Еля запалила чорну свічку. Ступила на причал і пустила її водою на дитячому кораблику.

Дістала скальпель. Обробила його і долоню перекисом. Приклала лезо до шкіри.

— Ну ж бо! — наказала собі Еля.

Як наважитися заподіяти собі щось навмисне?

Вона перебрала ногами. Старе дерево здригнулося. Рука сіпнулася.

— Ой!

Закривавлений скальпель випав з руки, зрикошетив від причалу та з рибним плескотом зник в озері.

Червоне ─ у воді. Для надійності Еля стисла кулак, щоб замкнути біль, вичавити трохи крови.

— Темряво, виходь! ─ прокричала тричі.

Затріпотіли крила переляканих пташок. Замерехтіло відображення місяця. Зашурхотів збуджений очерет.

Еля простягла спраглі руки до води — за обіцяним знанням.

З кінчиків пальців заструменів чорний туман, помережаний іскрами. Він збирався навпроти у формі містичної фігури. Іскри більшали, хаотично рухалися.

Не іскри — літери: ПРОЩАВАЙ.

Фігура розлетілася мільйоном чорних крапель, змішалася з водою.

— Повернися!!! — заволала Елі. Вона відчувала: темрява пішла назавжди. Більше не буде творчого шалу. Пануватимуть спокій і тиша. Це ж добре. Правда?

Ноги відмовили. Дівчина каменем впала на вологе дерево.

Так і просиділа до ранку. Ошелешена. Безсила.

─ Няв!

─ Темряво? ─ здивовано перепитала Еля. ─ Ти повернулася!

Вона кинулася на берег до чорного кошеняти.

─ Зараз я тебе нагодую. У машині є бутерброди з ковбасою. Ходи до мене, ─ Еля стала на коліно і протягнула руку.

Кошеня ощирилося. Хвіст виструнчився стовпом. Звірятко кинулося на благодійницю. Збило з ніг. Вчепилося пазурцями в одяг. Дряпнуло зубками підборіддя.

─ От чортеня!

Еля обережно звільнилася з лап нападника.

На землі кошеня заспокоїлося. Зблиснуло зеленими очима ─ і розтало у повітрі. Залишилася лиш купка попелу. І старовинна каблучка з ізумрудом, в якому вирувала темрява.

Еля підійшла ближче. Простягнула руку. Але зупинилася на півдорозі.

Взяти?

Чи нехай панує тиша?

А що б на місці Елі зробили ви?