Лялька для зовиці

Її очі тьмяно виблискували над вузьким гачкоподібним носом.

Тліли зненавиділо. Так вона дивилася на мене завжди з того самого дня, як Йван привів мене у свій дім. Бо то був і її дім. Дім, у якому вони з Йваном народилися та виросли. В якому вона була господинею. А я була чужа.

Минуло вже вісім років з того дня, як я переступила їх поріг. Всі ці роки ліжко я ділила з Йваном, а господарство з його сестрою. І щодня моя зовиця дивилася на мене все тими ж зненавиділими очима.

Я намагалася бути терплячою. Вона докоряла мені незробленою роботою, а я поспішала все доробити. Вона нагадувала, що все довкола належить лише їй, а я не перечила. Моє імʼя, проказане зовицею, звучало наче лайливе слово. Мені було боляче. Я просто хотіла мати дім.

Тому я приймала її. Як приймають неминуче. І лише раз я дозволила собі негарний вчинок.

То була холодна ніч наприкінці літа. Напередодні пройшов сильний дощ, і весь наш зарослий папороттю двір був залитий водою. Я йшла до хвіртки, і мої ноги глибоко грузнули в мокрій землі. Однією рукою я тримала краї домотканої хустки. В іншій стискала шматки курятини, аби собаки моєї зовиці пішли за мною.

Відімкнувши хвіртку, я кинула курку на вулицю. І вічно голодні створіння вибігли за нею. Дурніших собак, ніж собаки моєї зовиці, я ніколи не бачила. І голодніших теж. З’ївши м’ясо, вони пішли далі вулицею, винюхуючи собі нову поживу. Їхні великі масні тіла виблискували у світлі місяця короткою чорною шерстю.

Моя зовиця шукала їх, подовгу вимішуючи бруд своїми старими чоботями. А як знайшла і повернула додому, то вліпила мені такого ляпаса, що мою шию пронизав біль.

Та я не затаїла не неї зла за той ляпас. Я притисла долоню до щоки і проковтнула біль, як робила те завжди. З тугою і сумом я чекала, поки всі ляжуть спати. А тоді, повʼязавши хустку міцніше, тихенько вибігла на вулицю. Сліди, залишені моєю зовицею на ґрунтовій дорозі, знайти було не важко. Повний місяць добре освітлював кожен з них. Я нахилилася та набрала з тих слідів землі та глини.

Вже вдома, в поснулій тиші, я взялася до своєї справи. Я ліпила ляльку майже з любов’ю, формуючи з глини їй ручки і ніжки, вдавлюючи пальцями впадинки для її очей, виліплюючи тонкий гачкоподібний ніс.

Промовляючи молитву, я підсушила ту ляльку над вогнем свічки, і вона стала твердою. Червона глина на моїх пальцях скидалася на засохлу кров.

— Де ти була? — сонно запитав Йван, коли я забралася до нього у ліжко. Та й одразу заснув, де чекаючи відповіді.

Я не вмію сваритися з людьми. Я не звикла відповідати на злі слова чи грубі вчинки. Не так мене виховували мама з бабцею.

Сестра Йвана після ситуації з собаками стала ще більш знавіснілою до мене. І погляд в неї завжди притуплений і злий. З тих пір вона щодня знаходить привід, щоб образити мене вʼїдливим словом. З грубою силою свого великого тіла вона щоразу штовхає мене, коли ми випадково зустрічаємося в дверях. Я чую, як вона скаржиться на мене Йвану, і шепіт її звучить наче завивання вітру в прочиненому вікні.

Та я й надалі нічого їй на те не відповідаю. Я продовжую скромно опускати очі. Бо не личить мені заводити сварки з ріднею чоловіка. Так мені мама і бабця казали. І лише, як болю накопичується забагато, я прокидаюся серед ночі та вислизаю з-під руки сплячого Йвана. Накинувши хустку на замерзлі плечі, я поспішаю до своєї шафи.

Там, на полиці під сукнями, лежить глиняна лялька. Я беру її обережно. Сідаю за письмовий стіл та відкриваю дерев’яну шкатулку для шиття. Повільно і вдумливо я вивчаю ляльку, перекладаю її з долоні в долоню. Тоді беру гостру голку і проколюю тій ляльці її невиразні оченята. Встромлюю булавки туди, де в ляльки мало б бути серце. Потроху збільшую отвір в її череві і вкладаю в нього дедалі більший моток старих заплутаних ниток. І коли я ці нитки рухаю кінчиком голки, з-за стінки доносяться натужні стражденні стогони. Тоді я відкладаю ляльку вбік і замріяно відкидаюся на спинку стільця. В такі хвилини у моєму серці розквітає радість.