Погляд

Це почалося холодного ранку, в день мого дванадцятиріччя. Батько вперше взяв мене на полювання. Ранкова млость, позіхання, холод і гордість: тебе посвячено в доросле, надихаюче почуватися вищим і вправнішим.

Ліс — вологість, сповнена пташиного співу й тихого шурхотіння. Він також ще не оговтався від сну. Батько мовчить. Мовчання сповнене мудрості мисливця: слухай!

Я слухаю. Всотую шелест, спів, шурхіт. Здається, вловлюю навіть бриніння павутини, вкритої розсипом прозорих краплин. Постріл гілки під ногою руйнує магію. Другий — осудливий батьків погляд – прямо в серце. 

Наступне, що я пам'ятаю чітко— батькове плече поруч. Тисне й підтримує, наливає силою тремтячі руки, що чіпляються за рушницю. В прицілі – рудувато-сіра спина оленя, ледь помітна серед листя. Олень різко піднімає голову. Вугільно-чорне око дивиться просто на мене, заповнює собою приціл, засмоктує азарт і впевненість, перемелюючи на тривогу і…жалість?

Часто міркую: якби все склалося, промахнись я того ранку? Зламало б мене батькове розчарування? Впевнений – воно б точно було. Натомість, я отримав скупу посмішку, скуйовджене шорсткою долонею волосся і мертву тварину, чиє м'ясо ми смакували ввечері.

Вперше я відчув Погляд тієї ж ночі, коли прокинувся  в суцільній темряві після півночі й злякано втупився в чорну німуючу пустку, яка огортала все довкола. Павутиння Погляду невидимих очей обплутало мою свідомість, сиротами виступило на шкірі й заставило вибалушитись, в намаганні розгледіти невидимого спостерігача. Погляд не ніс загрози, але відчувався прелюдією до неї. Першим кроком, за яким розкинулась жаска безодня, спрагла задушити мене в своїх обіймах. Я з головою пірнув під ковдру, рахуючи миті, позначені шаленим гупанням серця. Нічого не відбулось і, зморений адреналіновим похміллям, я заснув. Наступної ночі все повторилось. І наступної. Безкінечна вервечка нічних пробуджень від липкого доторку Погляду.

Згодом я відчував його увесь час: снідаючи, дорогою до школи, в класі. Втупившись в телефон і мастурбуючи під ковдрою. Я відчував його, коли позбувався цноти з сусідкою і коли отримував диплом. Він пропікав мою спину на батьковому похороні і в родовому відділенні, де в муках, “сусідка”, котра перетворилась на “дружину”, народжувала первістка. Єдиним місцем, де він не переслідував мене, був підвал нашого будинку, захищений «талісманами», які я старанно збирав протягом усього життя.

Я не знаю як дійшов до думки про створення «талісманів», як здогадався, що вони зможуть захистити мене від Погляду. Зрештою, це не так і важливо. Важливо, що «талісмани» допомогли.. Якби моя воля, я проводив би в підвалі увесь свій час, окрім митей полювання — позбавлений, нарешті, чужої присутності, що в будь-якому іншому місці обпікала мою шкіру.

Але хіба для того боги виплодили нас у світ, щоб залишити в спокої і мирі? Лиш дурень може повірити в це. І я був дурнем, поки, вертаючись з полювання, не помітив відблиск маячків на стінах будинку. Моя “сусідка”, моя “дружина” стала моєю Немезидою. Сенсу тікати не було. Тоді ж я востаннє бачив «талісмани»: заповнені формаліном банки обережно виносили з підвалу і складали в машину. Я жадібно вдивлявся, ловлячи погляди законсервованих в них очей, сподіваючись залишити з собою їхню магію. 

Вісімсот пар – сказав прокурор на суді. Ніколи не рахував, тому мушу повірити на слово. “Жаб'ячі, котячі, собачі, коров'ячі, свинячі, пташині. І людські.  Сотні очей, розкладені в банки з консервантом. Захисні стіни, яких більше немає. І розплата прийшла. Кошмари стали реальністю. Щоночі власники відібраних очей приходили і порожніми очницями сплітали на моєму тілі павутиння Погляду. Я вив і брикався, поки санітари не приходили з лайкою і шприцом. Ін’єкція не позбавляла кошмару. Очолював безокий натовп зрячий: олень стояв на задніх і поглядом вугільно-чорних очей білував мою шкіру. 

Але цієї ночі я візьму гору. Дух мисливця все ще животіє в мені. Вкрадений скальпель холодить долоню. І як тільки дія препаратів послабне, я почну діяти. Не буде шкіри, зникне відчуття чужого погляду на ній. Не буде очей — не бачитиму силуети впольованих мною тварин, жінок, чоловіків і дітей. Кров закупорить порізані барабанні перетинки — не чутиму їхню присутність. Небо за вікном сіріє, руки поколює, а отже звільнення близько. І я нарешті зважуюсь відповісти, втупившись в вугільно-чорне безмежжя, що переслідувало мене роками. Я дивлюся і бачу в тих очах обіцянку — «щоб ти не робив, це не скінчиться ніколи».  Жах павутинням обкручує надію, але я мушу спробувати. Мушу…