Система

Відкриваючи очі, перше, що ти бачиш перед собою — це величезний батут із динозавром. Багато яскравих, кольорових плям вкрали уважний погляд, і ти біжиш назустріч почуттям. Навколо — дитячий сміх і чужа радість.

Ноги відштовхуються від м’якої, надувної поверхні батута, а тіло прагне вгору, побути у невагомості кілька секунд. Хочеться всього й одразу: покататися на канатних гойдалках, застрибнути на музичну карусель, зануритися у басейн із пластиковими кульками. Гірки такі високі й круті — як довго ще ти будеш з них з’їжджати? Втоми немає зовсім, хоч ти так довго тут бігаєш.

«Мʼяка вежа!»

Хочеться залізти якомога вище. Поролонові сходинки – і знову здолав поверх. Ти добирався набагато довше, ніж розраховував, але все одно зробив це. Променева усмішка прикрашає твоє лице. Наприкінці тунелю, який доведеться проповзти навпочіпки, вимальовується ілюмінатор. Через нього можна побачити світ. І маму з татом! Маму з татом? Але де вони? Куди зникли?

Підійшовши ближче, ти в очікуванні дивишся у невелике віконце, прикладаючи руки до скла. Очима шукаєш принаймні одну живу душу, але дивуєшся, що зовні нікого немає. Але ж секунду тому було стільки людей! Ніби на фоні було чути безтурботний сміх і безглузді розмови дорослих. Де вони тепер? Сонця за вікнами не видно. Напевно вже ніч, але в твоїй пам'яті ранок був нещодавно.

Дивлячись через пластикове вікно, ти занадто різко розумієш, що щось змінилося. Почуттів багато. Занадто багато. Вони не хороші й не погані. Багатогранні й важкі, загублені й зіпсовані. Але розуміння… Осмислення, що ти тут абсолютно один. Це дивне «різнокольорове» місце, мабуть, уже втратило життя. Боже, та як ти взагалі тут опинився? Як довго розважаєшся? Страх. Без брехні тваринний страх. Ти падаєш на підлогу і підгинаєш коліна ближче до тіла. Руками хапаєшся за голову і чіпляєшся пальцями у волосся, а обличчя ховаєш у ногах. Гіркі ридання мочать бавовняні штанці.

Підіймаючи голову несподівано розумієш, що немає тунелю, яким ти прокладав шлях до вікна. Натомість — протяжний, вузький коридор. Облізлі, жовті шпалери з хитромудрим візерунком і гнилі дощечки, що колись служили паркетом. Старі мерехтливі лампи на стелі. Вони маленькі і тьмяного світла ледве вистачає. І що ж робити?

Йти.

І ти йдеш. Коридор ніби нескінченний. Ті самі стіни, стеля, лампочки. І ця скрипуча підлога. Кожен скрип лякає, змушує зупинитися та прислухатися. Відчуття, що на один твій крок хтось робить інший і звук двоїться. В тиску клятих жовтих шпалер перестаєш розуміти, що вигадки, а що правда.

Варто було лише один раз озирнутися, а потім назад, як безкінечний коридор обріс іншими стінами. Лабіринт. Тисячі поворотів і безпомилково ще десятки тисяч глухих кутів, що ховаються за стіною. Крокуєш куди очі дивляться, аби скоріше вибратися звідси. Але чи є звідси вихід?

Ти опинився в цьому «нічого», як тільки розплющив очі і побачив батут. То й був твій кінець. Вихід не знайти, виходу просто немає. Ти розумієш це, але не хочеш вірити в таку хвору реальність, просто не можеш. Тому, як і раніше, продовжуєш просто прямувати, навіть не намагаючись щось вигадати. Але що ти вигадаєш?

Ти не можеш придумувати, фантазувати, розмірковувати.

Ти не особистість.

Ти не людина, і навіть не істота.

Тепер ти частина цього місця.

Частина системи.

Опинившись у проклятому лабіринті, ти – не один, це відчуття не перестає навʼязливо шкребти. Хтось спостерігає за кожним твоїм кроком, стежить за тобою та твоїми діями. Це почуття переслідує тебе досі.

Ти раптово зупиняєшся, майже врізаючись у черговий глухий кут. Втомившись, лягаєш на гнилий паркет й даєш собі відпочити. Своєму тілу. Оболонці, що не ховає усередині нічого. Ні бажань, ні почуттів. Хтозна-скільки часу пройшло з цього моменту. Але, відкривши очі, ти бачиш двері. Їх точно тут не було, ти памʼятав. Це місце живе своїм життям. Тобі було потрібно лише крокувати, тож немає значення що відбувалося раніше.

Мертвий монолог твоєї свідомості знову заговорив. «Є лише двері», — кричали думки. Двері — вихід, вихід — свобода.

Свобода — особистість.

Надія.

Відриваючись з підлоги ти хапаєш ручку двері та тягнеш її на себе. Колись почуття поглинула система. А тепер відчуваєш. Надія, очікування, полегшення.

Почуття дають тобі сили.

Почуття зникають, коли замість виходу ти бачиш цегляну стіну з чорним написом: «Дорослий».