ВІДПЛАТА

Кіт, наїжачившись, стояв на грудях Джона. Його хвіст стирчав прямо, як труба, а кігті впивалися у холодну, мокру від поту шкіру хлопця. Звір важко, повільно дихав, його маленькі ніздрі то звужувалися, то розширювалися. Неквапом, без жодної тіні поспіху, він наближався до обличчя Джона. Кожен його рух супроводжувався холодним страхом та гарячим болем. Кіт, не просто вганяв свої пазурі у шкіру – він виривав закривавлені шматки плоті й продовжував рух далі. Хлопець, прикутий паралічем до ліжка, лежав каменем. Ані поворухнутися, ані пари з уст. Тіло стало чужим, воно було його в’язницею. Здавалося, кіт знав це. Відчував.

Джон з болем пригадував, як роками знущався з нього – постійно бив, підмішував до корму отруту і сміття. Тоді це було забавкою. Цікавою грою. Експериментом. А тепер він сам став піддослідним.

Кіт вперто сунувся до обличчя, перетворюючи груди на криваве місиво. Біль був таким гострим і пекучим, що, здавалося, він зараз задушить цю тварюку. Ось. Уже. Дідько.

Думки різали мозок Джона так само безжально, як гострющі пазурі Киця панахали його шкіру, завдаючи все нових і нових ран. Він згадував, як колись до корму підмішав гострого перцю. Джон просто котився зі сміху, коли котик тряс головою, намагаючись хоч якось вгамувати печіння. Бив по мордочці, викручував хвоста. Одного разу навіть кинув його до ванни, та смугастик все ж таки зміг вибратися із гарячого мокрого полону. Тоді відчувалася безмежна влада. Тепер – щира, гірка спокута. Страх. Невідворотність.

Після того, як рік тому хлопця розбив параліч, Киць почав навідуватися до нього. Спочатку з острахом, потім – сміливіше. Впевненіше. Ходив поруч, спостерігав, вичікував. І ось, одного разу він помочився йому на груди. Джона мало не вивернуло зсередини, проте котяра, здавалося, отримав задоволення. Цілий день, доки матері не було вдома, Джон дихав огидним запахом котячої сечі. Різкий солоний запах врізався у дихальні шляхи, роз’їдав очі. Спазми нудоти накочувалися хвилями. Хлопець обблювався, ледь не захлинувшись. Стійкий, відразливий сморід наповнив кімнату, перебивши запах котячої сечі. Коли втомлена мати повернулась, вона навіть не зреагувала – наче все так і мало бути. Перевірила пульс сина. Живий. Тихо зітхнула, засучила рукава й почала прибирати блювоту. Її очі налилися сльозами.

Жінка з молодих років доглядала за своєю паралізованою матір’ю. І хоч хвороба оминула її, життя від цього не було легшим. Чоловік покинув її з немовлям на руках. Згодом мати пішла з життя, та хвороба не зникла з родини – тепер захворів син. Вбита горем і важкою долею жінка заледве залишалася при здоровому глузді. Єдиною розрадою був кіт, якого вона колись знайшла на смітнику. Маленький, смугастий клубочок тоді ледве не замерз. Жінка його відігріла і відгодувала. Він став чудовим слухачем і неймовірним антистресом. І сину він сподобався – той весь час із ним грався. Сміявся. Вони виглядали справжніми друзями.

Тим часом Киць наблизився до самісінького обличчя Джона – той відчував гнилий, смердючий запах з пащі тварини. Погляд хлопця благав тварину змилуватися, але кіт підніс лапу й наніс розсікаючий удар. Погляд Джона згас. І хоч кричати він не міг, проте запах теплої котячої сечі він відчув блискавично, як і несамовитий біль, що обпікав уже навіки сліпі очі.

У ту мить, як мати прийшла додому, Киць, згорнувшись клубочком, спав на дивані. Почувши хазяйку, він витягнувся, підскочив і кинувся до неї. Вона, як завжди радісно, прийняла на руки й почала гладити. Її погляд ковзнув кімнатою. Криваві котячі сліди були всюди.